Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Він знає, що я турбуюся, але мовчить так само, як і я.

Фільм уже розпочався. Ми оплачуємо нарешті вибрані нами снеки та проходимо до зали. Хлопці на касі дивилися стурбовано, в залі невдоволено загули, але особисто я, несучи свій попкорн і колу мріяла про те, щоб Латаєв пішов на якийсь інший фільм. Ну чи сів кудись… подалі. Я, до речі, не помітила, як вони з козою кудись поділися.

Зайнявши місця згідно з купленими квитками, самозабутньо витріщаюся в екран, намагаючись зосередитися на мистецтві кінематографа, тільки от постійно відходжу...

Може, у Макара проблеми вдома? І якщо він стане старшим, це багато вирішить між ним і батьком? Таке можливо... І якщо я маю рацію, то цілком логічно, що він не присвячує мене. Прикро трохи, звичайно, але все-таки ми не так давно разом, щоб я брала участь у сімейних недомовках.

Але до чого тут тоді Даяна? А що, якщо у них сімейний бізнес та батьки хочуть поєднати капітали, одруживши своїх дітей? Оце думка! Я навіть у кріслі рівніше сіла. Макар подивився, піднявши брову, але помітивши, що все гаразд, повернувся до споглядання екрану. А я почала додумувати думку. Або фантазувати, тут вже як подивитися…

Коли Даяна з Макаром зустрічалися, батьки були задоволені, а тепер ось намалювалася я... Стоп, вони ж не через мене розійшлися, а про причини я не знаю... Занадто часто Даяна дає про себе знати, щоб я хотіла цікавитися нею у Вітрова. Але якщо я правильно міркую, а я в принципі дівчинка розумна, то після двадцяти чотирьох років він, напевно, зможе вирішувати сам. А раніше що, не міг?

Загалом, вийшло так, що Макар заплатив за мою можливість надумати собі всілякі нісенітниці, але не вдома на дивані, а в кіно. Тільки, здавалося б, я знаходила ниточку, як клубок плутався ще дужче. Думки, які я вважала логічними, виявлялися божевільним маренням при більш детальному обмірковуванні. Кросворд надто важкий, я не розгадала.

Оцінити фільм, який я пропустила, перебуваючи в центрі залу, я не могла, тому на обговорення Вітрова відповідала однозначно. Та й в нього змінився настрій. Ситуація з Латаєвим повз точно не пройшла. Ще б пак, вони дружать з першого курсу!

— Хочеш повечеряти? — запитує Макар. Ми входимо до ліфту, який везе нас донизу.

Зараз я хочу якнайшвидше опинитися вдома. І Десяте почуття підказує, що я не самотня у своєму бажанні. Регулярність цієї потреби останнім часом зростає з помітною регулярністю, і я на мить замислююсь, наскільки це нормально, якщо у стосунках все тільки починається. Списую все на втому від останніх подій: анонім, таємниці Макара, поліція, шпана і намагаюся позбутися нав'язливих поганих думок.

— Я втомилася після пар, відвези мене, будь ласка, додому, — прошу його з легкою усмішкою на обличчі.

Він сумно усміхається і знаходить мою руку в забитому людьми ліфті. Стискає її міцніше і киває. Я намагаюся не дозволяти дрібним сумнівам руйнувати будиночок наших стосунків.

Дорога додому проходить у столичних заторах, що для такої пори доби цілком очікувано. Макар якраз м'яко повертає праворуч, коли ззаду нас штовхає інша машина.

— Чорт! — крізь зуби лається він. — Не злякалася, Рішо?

Макар тисне кнопку аварійки та розвертається до мене всім корпусом, торкаючись довгими пальцями щоки. Великий палець спускається на губи, ніжно проходить по нижній і коли дає їй спокій, цілує. Пронизливо, одразу глибоко і солодко. Чоловіча рука заривається у волосся, притягуючи ближче. Я відповідаю з почуттям, мені теж дуже потрібне це тепло та впевненість, що у нас все добре. Дихання перехоплює, сироти пробігають по тілу, а від тривалості та палкості поцілунку починаю тремтіти.

— Ти моя, Рішо. Тільки ти. По-справжньому. Моя і крапка, — шепоче він відірвавшись, збиваючись на короткі поцілунки. Я лише киваю, розчиняючись у відчуттях, насолоджуючись моментом, поки нас не перериває стукіт у вікно.

Вітров неохоче відривається від мене і, прокашлявшись, відчиняє водійські двері.

— Посидь тут, — м'яко звучить мені перед тим, як він виходить назовні.

Розмови я не чую, та й навряд чи мені це потрібно. Вітров юрист, тим більше що в аварії винен не він, так що розбереться без дівчинки, що злякалася від поштовху. Беру в руки телефон, щоб відволіктися. Там нічого цікавого, так що я просто гаю час прогортаючи стрічку інстаграма.

Макар повертається хвилин за п'ятнадцять.

— Все добре? — питаю, повернувши мобільник назад у сумку.

— Так. Там і вирішувати не було чого, направду. Лише подряпина.

— Він сплатить за фарбування? — питаю, не розуміючи, наскільки все серйозно.

— Той мужик, як і я, розуміє, що я не перефарбовуватиму машину через подряпину, — пояснює, знявши машину з аварійки і продовжуючи шлях, — він пропонував гроші, я не взяв. У нього в машині дружина вагітна і маленька дитина в автокріслі. Борис у СТО працює, дав мені візитку, розрахуємося.

Киваю з теплою посмішкою, я пишаюся своїм чоловіком. Усю дорогу, що залишилася, думаю про те, що Макар у свої роки вже дуже ясно мислить і мені хочеться тягтися до нього, рости разом з ним. Напевно, це і є справжнє почуття на букву «К».

— Вибач за те, що сталося у кіно. Він більше не сунеться до тебе, обіцяю, — Вітров вимикає мотор і після цих слів знову цілує. Люблю ці моменти щирості та ніжності.

— Все гаразд, Макаре. Я почекаю, скільки ти просиш, — обіцяю і очі його спалахують подякою та довірою.

— Рішо... Хочу, щоб ти знала: ти дуже дорога мені, — і цей шепіт пронизує мене до серця.

Я беру до рук його обличчя і цілую сама. Цей момент – щось чарівне і я найбільше на світі жадаю, щоб він тривав якнайдовше!

— Я люблю тебе, Макаре. — Зазираю у світлі блакитні очі. Я щаслива з ним! Така щаслива!

— Аріно...

Він цілує моє обличчя, а потім обіймає обома руками.

Коли я виходжу з машини, то посміхаюся широкою щасливою посмішкою. Макар за звичаєм проводжає мене і коли я опиняюся вдома і лягаю спати, то ніякі безглузді думки мені більше не дошкуляють.