Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- А потім ви завалилися в готель, все тут рознесли і пішли в номер, - розповіла Громова.
Я перевела погляд зі сміючу Машу на червоніючого Мирова.
- А як перша шлюбна ніч минула? - Поцікавилася, відпиваючи зі стаканчика води.
- Ну-у ... - Громова зам'ялася. - Успішно пройшла. Ви ввалилися в кімнату, а вже за три хвилини до нас долинув гучне хропіння.
- А час з такою точністю, звідки знаєш? – невдоволено поцікавився мій… чоловік.
- Так це ... - пробурмотіла Маша, - засікали.
- І? – не відставав Алекс.
- І підслуховували, - ковтнула подруга.
- Але не підглядали? - Занепокоїлася я.
- Ні, - заперечливо похитала головою блондинка. – І дивитися нема на що було. Ви ж одразу заснули.
Я сумно зітхнула. Вісімнадцять років. І одружена. Кінець мого щасливого життя. І у всьому винен один не дуже розумний хлопець!
- Миров, а давай розлучимося? – з ангельською усмішкою подивилась на Сашка.
- Ні, - відрізав той.
Але спробувати все одно варто.
- А може, тоді ти мене кинеш? Прям наступного ж ранку після весілля? Я плакатиму і страждатиму, але ти не піддасися на мої благання і все-таки мене кинеш, – зворушено ляскаючи віями, звернулася до чоловіка.
- Мирова, не вигадуй!
Я злякано подивилася на цю громадину, яка наді мною нависла, і сперечатися миттєво перехотілося. Інстинкт самозбереження поки що працював справно. Хоча, варто визнати, часом відмовляв геть-чисто.
Громова теж помітила зміну в моєму благовірному, тому поспішила змитися.
- Сашо, вітаю, - кинула вона перед тим, як залишити мене з Мировим наодинці. – Ксю, м-м-м… поговоримо краще пізніше…
Я перевела погляд на чоловіка, який вирячився на мене.
- Любий, а ти точно розлучитися не хочеш?
Саша посміхнувся, але промовчав. Натомість він узяв мене на плече і кудись поніс. Напрямок руху вгадати було складно. Опритомніла я тільки тоді, коли мене посадили в машину.
- Ти в такому вигляді їхати збираєшся? – здивовано поцікавилась у Мирова.
- А що? – не зрозумів той.
Ну так, після такого "скромного" весілля тільки за кермо і сідати. Життя все одно ніколи не буде таким, як раніше. Чого, питається, втрачати? Водій у ролі п'яного їжачка вже не здається таким страшним.
- А чому твоя машина тут? – із запізненням згадала я про важливий факт.
- Заздалегідь підготували, - посміхнувся мій чоловік.
Вирішивши, що з сімейними розбірками можна не поспішати, я лише пирхнула, висловлюючи своє ставлення до того, що відбувається.
Незабаром ми вже під'їжджали до будинку, а я в глибині душі сподівалася, що мати та Сергій на роботі. Або в театрі якомусь. Або у кафе сидять. Ну, на крайній випадок просто парком гуляють. Головне, щоб їх тут не було...
- Сашо… - пролунав мій тихий голос. – А можна запитання поставити?
- Угу, - прихильно відгукнувся чоловік, хитро посміхнувшись.
- А ти мені пропозицію хоч би під музику робив?
Миров, як з'ясувалося, все ж таки пам'ятав деякі уривки минулого вечора, але до кінця сподівався, що йому це привиділося. Проте корабель мрії втопився, зіткнувшись із айсбергом реальності.
- Під музику, - розреготався Саша.
Я зміряла чоловіка поглядом, сповненим підозри. З огляду на його реакцію це явно не мелодія з романтичної комедії.
- А під яку? - Задала цілком закономірне питання.
- А ти не образишся? – недовірливо обернувся до мене Миров.
Я клятвенно пообіцяла, що не ображусь, на розлучення не подам, сковорідкою в голову не запущу.
- «Highway to Hell» (шосе/дорога в Пекло), - відгукнувся Дмитро.
Ну, він бодай чесно відповів. Це має, кажуть, заспокоювати? Ні хрону.
- Слухай, - я запізно усвідомила, наскільки сильно я потрапила, - а чому мені Маша з Андрієм замість привітань висловлювали співчуття?
Підозрюваність і невпевненість на м'яких лапках підкрадалися до серця. Підкралися. Там і завмерли.
- Побачиш, люба, - чарівно посміхнувся чоловік.
А мені від цієї усмішки якось не по собі стало. Дочекавшись поки машина зупиниться, я вийшла, з силою зачинивши дверцята автомобіля. Вже біля моєї кімнати мене наздогнав Миров.
– Ти куди зібралася? – здивовано поцікавився чоловік.
- Заповіт писати, - жалібно подивилася я на нього.
Алекс належної уваги фразі не приділив і потягнув мене на ліжко.
- Що ти робитимеш? - Нетерпляче уточнила я, все ще перебуваючи в шоці від свого весілля.
- А подружній обов'язок? - Запитанням на запитання відповів Миров.
- Треба було на вагітність погоджуватися, - запізно згадала я одну з ідей Громової.
- А все одно без подружнього обов'язку вагітність не вийшла б, - розумно зауважив цей чоловік.
- А батьки? - Не втрачала я надію.
Миров відкинувся на спину, але все ж міцно притискав мене до себе. Можливо, хлопець хотів зламати коханій дівчині ребра. Або, може, боявся, що дружина може втекти. У будь-якому разі, хватка в нього була неслабка.
- Рідна, зазвичай спочатку проходить фаза «подружній обов'язок», потім «вагітність», а потім тільки купка спиногризів, які мочаються скрізь, де захочеться, і постійно кричать: «Батьки!».
Да-а, і ще жіночу логіку називають заплутаною.
- Справжній чоловік… - розпочала я свій монолог.
– Якщо жінка сказала «справжній чоловік», то можна ставити всі свої гроші, квартиру та машину на те, що третім словом буде «повинен», – втрутився Алекс.
- … мусить любити своїх дітей, а не називати їх спиногризами, - закінчила я під урочистим поглядом чоловіка.
- Бінго! - відгукнувся цей нахабник.
Знизу пролунав звук дверей, що відкриваються. Пізніше долинули репліки мати та Сергія.
- Здається, треба порадувати нових родичів, - посміхнувся Миров, схоплюючись із ліжка.
- І старих теж, - нагадала я хлопцеві.
Радо засміявшись, Алекс закинув мене на плече і побіг до сходів. Лише на останній сходинці мені вдалося переконати чоловіка, що перед новоявленою тещею йому слід з'явитись менш ефектно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова », після закриття браузера.