Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Жан-П'єр був не такий, він усе частіше насідав на неї з питанням, чи вийде вона за нього заміж, хай не зараз. І погрожував піти, якщо вона не погодиться. Кіра не давала жодних обіцянок, але іноді ця думка приходила до неї у голову, хоча не так часто, як до його голови. І вона завжди приходила до протилежного висновку. Їй здавалося, що згодом різниця у віці та сприйняття життя швидше розведе їх у різні боки, ніж навпаки.

Перед від'їздом з Буковелі Ляля поставила їй те саме питання. У той день вона все-таки наважилася вийти з Митьком і Жан-П'єром на складніший схил, надавши Кірі та Герману освоювати безпечні гірки. А ввечері підступилася до Кіри з запитанням про її коханого.

– Кіра, ти не думаєш вийти за нього заміж? В її очах вгадувалась тривога.

– Ні. А що?

– Та так, нічого… Просто ми з ним сьогодні разом були на підйомнику, і він сказав, що хоче одружитися. І сподівається наступного літа вирушити всією компанією в подорож з цієї нагоди. Я не зрозуміла – це його ідея чи твоя?

Вона явно була стурбована.

– Його, – зітхнула Кіра й похнюпилася.

Вона розуміла, що одного чудового дня життя візьме своє. Вона не бачила себе поруч із таким молодим чоловіком ані через п'ять, ані, тим більше, через десять років. Часом він здавався їй хлопчиськом, хоча й обурювався, коли вона його так називала. Але то була правда. Безтурботний, незалежний – і дуже молодий.

Маючи такий волелюбний характер, Жан-П'єр терпіти не міг щось планувати і всюди спізнювався.

Іноді його важко було сприймати як дорослу людину. У нього не було того почуття відповідальності, яке мала Кіра, він не мав уявлення про якісь обов'язки. Навіщо обманювати себе? Час, історія, досвід – ці поняття ніхто не може відмінити, їх треба брати у свою скарбничку, і тоді вони збагатять тебе, як патина на старовинній бронзі. Це відбувається не відразу, але коли ти їх маєш, ніхто їх у тебе не забере. Кіра розуміла, що до зрілості та відповідальності Жан-П'єру ще дуже далеко, якщо взагалі йому це судилося надбати.

– Кіра, він класний, мені він дуже сподобався, – зізналася Ляля, намагаючись не образити подругу. – Але він багато в чому нагадує мені Митька. Трохи шалопай, трохи божевільний... Вони обоє не сприймають життя в комплексі, для них головне – весело провести час. Ти – інша справа. Ти тонше відчуваєш людей, добре в них знаєшся, завжди знаєш, що їм потрібно і навіщо. А він часом веде себе як хлопчик.

Біда була в тому, що Кіра цілком поділяла її думку.

– Дякую, – з теплотою сказала вона.

Кіра була зворушена. Всі ті вади, які помітила в Жан-П'єрі Ляля, вона бачила в ньому сама. Чарівний, привабливий, солодкий хлопчик. Але все ж таки – хлопчик. З ніжним і люблячим серцем, але водночас страшенно безвідповідальний. Він гадки не мав, що означає відповідати за іншу людину, а Кіра це знала добре.

До того ж вона була переконана, що рано чи пізно він захоче мати з нею спільних дітей. А вона не збиралася народжувати йому дітей, хоча він не раз про це заговорював. Жан-П'єр вважав, що згодом вони дозріють для дитини. Кіра погано собі це уявляла і не була впевнена, що це буде можливо просто фізично. Навіть якщо завагітніти прямо зараз, на момент народження дитини їй стукне сорок вісім… Отже, відкладати не можна, інакше може зовсім нічого не вийти. Не можна чекати років п'ять, коли Жан-П'єр стане розсудливим і осяде на одному місці.

Загалом, шлюб був у всіх відносинах нереальним. Але як було добре його просто любити! Але так чи інакше через чотири місяці у нього скінчиться віза. Життя змусить приймати рішення, які обом приймати не хочеться. І Кіра намагалася про це не думати.

– Кіро, я просто хочу, щоб ти була щаслива. Незважаючи ні на що. Ти це заслужила. Особливо після загибелі генерала. Якщо ти вважаєш, що завжди будеш щаслива з Жан-П'єром, виходь за нього. Ми всі йому симпатизуємо. Просто мені здається, для тривалих стосунків він погано підходить.

Лялі хотілося, щоб поряд з Кірою була людина, здатна про неї подбати, а щодо Жан-П'єра – відносно цього були великі сумніви. Йому це навіть на думку не спадало. Звичайно, Кіра цілком могла сама про себе подбати, а також і про нього. Подекуди вона сприймала Жан-П'єра як своє третє чадо.

– Мені теж здається, він мені не зовсім підходить, – сумно промовила Кіра, – шкода.

Наскільки було б легше! А то знову доведеться поринати у великий ворожий світ. Ця думка була їй нестерпна. Жан-П'єр з нею такий ніжний, ніхто до неї так не ставився, як він. Навіть Віктор Іванович. Але однієї ніжності мало. Навіть кохання, по суті, недостатньо, якщо говорити про супутника життя. У світі надто багато жорстокості, кому, як не Кірі, це знати.

Того вечора, лежачи з ним у ліжку, Кіра не могла позбутися однієї думки: як пережити розрив із Жан-П'єром. Навіть уявити було страшно. Так, багато чекає рішень. Але не зараз. Пізніше.

Вони поверталися до Києва і почували себе однією великою родиною, включаючи Жан-П'єра. Кіра дивилася, як він перекидається в снігу, як веде мікроавтобус, який вона з цієї нагоди взяла напрокат, і все більше переконувалася, що він по відношенню до життя набагато ближче до Карини, або вісімнадцятирічного Митька, ніж до неї.

Вона розуміла, що мала на увазі Ляля. Жан-П'єр влаштовує веселі розіграші, розповідає анекдоти, і це їй дуже подобається. Він змушує її молодіти душею, але не настільки, щоб зрівнятися з ним віком. У Буковелі вони з Митьком раз у раз починали гру в сніжки, і точно, як Митько, Жан-П'єр ніколи не знав міри. Вони закидали один одного снігом до знемоги, ігноруючи всі умовляння і заклики, були всі мокрі і розкидали одяг по підлозі. Два хлопчики. Навіть Карина у свої двадцять шість була більш дорослою людиною. Іноді, коли «хлопчики» про щось говорили, Кіра з Лялею переглядалися поверх їхніх голів і тоді ставали схожими на матусь, які приїхали до піонерського табору відвідати своїх дитинчат. Безперечно, Жан-П'єр був чарівною «дитиною». Вона любила його не менше за своїх дітей. І не могла собі уявити, що колись вони розлучаться.