Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

Дем’ян

Минуло ще декілька днів. Чесно, я вже шалено втомився щось пояснювати Амелії, чи принаймні намагатись це зробити. Вона продовжує не бажати мене вислухати, продовжує ходити на побачення з Євгеном, продовжує вдавати з себе, що нічого між нами й не було. І я реально починаю також вірити у те, що між нами дійсно нічого не було!

Це відчуття порожнечі стає нестерпним. Кожен день я бачу її з Євгеном, спостерігаю за тим, як вони сміються, діляться моментами, які колись були нашими. Вона не сказала мені ті слова, яких я так чекав, а коли випала нагода, вмить скористалась нею і зникла з мого життя. Хоча, як зникла... Я все ще її охоронець, все ще повинен бути її тінню, очима, надійним плечем. Вона все ще під моїм наглядом, і це стає для мене випробуванням, адже я бачу її з іншим, бачити як моє серце розривається на шматки.

З кожним днем мені стає дедалі важче. Спогади про наші спільні моменти переслідують мене, як тіні минулого, які ніяк не відпускають. Я згадую її сміх, її теплі обійми, її слова, які запалювали в мені вогонь. І водночас я бачу, як вона йде поруч з Євгеном, тримаючись за його руку, ніби він – це її єдине світло в темряві.

Кожен ранок починається з думки про неї, і кожна ніч завершується з тією ж думкою. Я спостерігаю за її рухами, за її життям, але вже як сторонній спостерігач. Моє серце кричить від болю, але я не можу нічого змінити. Амелія зробила свій вибір, і цей вибір не включає мене.

Однак, я все ще повинен виконувати свої обов'язки. Я мушу бути сильним, мушу залишатися професійним. Адже моя робота – це захищати її, навіть якщо вона цього не хоче. Кожен її крок, кожен її погляд – все це під моїм наглядом. Але я більше не є частиною її життя, я просто її охоронець.

Я мрію про те, щоб все це було лише кошмаром, з якого я зможу прокинутися. Але реальність жорстока і невблаганна. Я маю прийняти факт, що втратив її. І, можливо, з часом зможу навчитися жити з цим болем. Але зараз, кожен день для мене – це боротьба. Боротьба з собою, з почуттями, з тим, що я відчуваю до неї.

І в цій боротьбі я мушу знайти силу рухатися далі. Попри біль, попри розчарування, я повинен бути сильним. Для себе, для Амелії, для своєї роботи. Я міг би давно звільнитись, облегшити свій тягар, однак.. Лія продовжує мене тримати. І одного дня, можливо, я зможу знайти спокій. Але зараз, я мушу продовжувати жити з цією порожнечею всередині себе.

- Ей, ти чого такий сумний? – запитав Захар, як тільки-но зайшов до нашого будинку. – Ти геть сам не смій останній місяць. Це осіння депресія?

Він посміхнувся та сів на крісло, що стояло навпроти дивану.

- Чого тобі?

- Дем’яне, я ж нормально запитую. В тебе щось сталось? – він сумно посміхнувся, витираючи своє яблуко.

- Ні, - сухо відповів я. – Усе просто чудово.

- Дуже видно, - хлопець махнув головою і почав чавкати. – Які плани на сьогодні?

- Амелія їде на якусь вечірку з Євгеном. Якийсь аукціон, чи щось на кшталт того, мушу бути з нею.

- Ого-о-о, - протягнув він. – Чому тобі так щастить? Я тільки з тим дідом на роботу до нього катаюсь, а ти скільки розваг за це літо мав!

- Дуже розважливо, Захаре, - я закотив очі та піднявся з дивану. Потрібно знайти в шафі чисту сорочку.

- Ходять чутки, що у Євгена та Амелії усе серйозно…

Слова Грабчука зупинили мене. Я повільно повернувся до колеги, дивлячись на його здивоване обличчя.

- Що ти маєш на увазі? – запитав я.

- Ну.. – він прочистив горло та відклав яблуку в сторону. – Хтось із дому сказав, що буде весілля у жовтні.

- Що? – скрикнув я. – Яке весілля? Тим паче тільки місяць минув, як Амелія повернулась з моря!

- Не знаю, - Захар знизив плечима, кривлячись. – Кажу те, що сам чув. А на скільки то правда, не знаю. Так чи так, дівчина щаслива поруч з ним.

Я опустив голову вниз. Мій погляд одразу почав шукати якісь невеликі деталі на підлозі, немов за допомогою цього я міг перестати думати про те, що сказав мені Захар. Яке весілля..? Чому я про це нічого не знаю?

- А ти чому так реагуєш? – голос хлопця відірвав мене.

- Я.. Я просто здивований. Так швидко..

- Можливо, кохання усього життя, - він розвів руками. – Хто його знає.

Слова Захара вдарили мене в саме серце. Я не міг повірити, що Амелія могла так швидко знайти щастя з іншим. Вона завжди була тією, хто приносив мені світло в темні дні, і я думав, що я для неї теж щось значу. Але тепер я відчував себе зовсім розгубленим, не розуміючи, як це все могло статися так швидко.

- Я.. я щасливий за неї, - видав я та швидко зник.

Я привіз Лію на зазначене місце вечірки. Це була велика територія маєтку одного з колег її батька. У дворі вже стояло безлічі дорогих іномарок, ну і також Євген, який вже схоже зачекався на дівчину.

- Ти можеш їхати додому, - сказала Амелія, повертаючись до мене.

Її чорна сукня була дивовижною, а високі підбори робили її ноги ще більш прекрасними.

- Я буду з вами, - швидко сказав я.

- Я серйозно, Дем’яне. Можливо, я поїду з Євгеном до нього, тому тобі немає сенсу тут чекати.

Я посміхнувся, хмикаючи. Шия жахливо затерпла, хоча їхали ми недовго.

- До нього? – промовив я з нервовою посмішкою. – То, то все правда, що про вас кажуть?

- Що саме? – здивовано перепитала дівчина, продовжуючи сидіти зі мною в авто. Вона вже немов і забула за свого хлопця, що все ще стоїть та чекає її біля будинку.

- Що у вас скоро весілля..

- Ти.. – вона тяжко видихнула та відвернулась. А її голос став тихішим, майже несміливим. – Ти звідки знаєш?

- То це правда, - підтвердив свої слова і немов важкий камінь впав на плечі. - Я радий, що ти щаслива з ним, Лія. Можливо до цього я і думав, що ти граєш, але схоже, це вже давно не гра.

- Дем’яне… - тихо прошепотіла дівчина, але немов сама себе і зупинила.

- Я нікуди поїду. Я буду сидіти тут, в машині, чи пройдусь десь на околицях дому. Усяке може ще статись і змінитись. Гарно відпочити.