Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

мій батько пішов на священну самопожертву І, втершись в довіру до цього генія-дикуна, вирішив контролювати його дії. Мій батько був здатен на все: навіть на те, щоб в разі, якби Ортелю вдалося змайструвати свою супербомбу, підірвати себе разом з Ортелевою лабораторією і самим Ортелем. Тепер я замість батька. Я стежу за ним, тобто за своїм шефом, за своїм генієм і вселюдським лихом. Але ось виникла загроза: Ортель, неспроможний втілити свою ідею в життя на практиці — накреслення бомби виявилися надто складними, — готовий передати її схему, її технологію, її принцип розвідці відомої вам північної держави. І тому я хочу просити вас допомоги, я хочу через вас передати заклик до знищення Ортелевого пекельного гнізда. Кому передати? Чесним людям республіки, тим, хто завдасть удару по генеральській хунті. Я чув, що сили опору вже готові до дії. Дай бог, щоб вони перемогли. Просіть їх, благайте, переконуйте всіма засобами, що в надрах німецької колонії на Оріноко визріває смерть всього людства. Молю вас про це і заклинаю Всевишнього стати вам у поміч! Ваш вірний друг”.

Наступного дня відбулася обіцяна і величаво дарована “генієм” аудієнція. Умисне запросив усіх, окрім, звичайно, індіян. До юного Олеся вийшов з-за масивного стола повнотілий чоловік, старезний як світ — мабуть, мав літ за вісімдесят п’ять! — обняв його могутніми товстими руками і чмокнув у чоло. Очі в нього були маленькі і гострі. “Невже це очі генія?” — подумав Крутояр. На губах весь час плавала сумовита усмішка.

— Сідайте, сідайте, — припросив він гостей, вказуючи на скромні стільці в його досить скромному кабінеті. — Я завжди схиляв голову перед Росією. І навіть в роки страшної війни я вірив, що наші держави будуть колись у дружбі.

— Безперечно, будуть, — вихопився з юнацькою запальністю Самсонов. Розмова велася через перекладача, в ролі якого виступав все той же Бартель.

Потім заговорили про наслідки війни, як вона порушила сімейні узи і як це боляче відбилося на його, Ортеля, родині. Детально розповів про брата, про братового сина і, зрештою, закінчив розмову проханням, яке вже було відоме Крутоярові від Бартеля. Відкрив маленький сейф з електронним набором і добув звідти товстий конверт. Простягнув його професорові Крутояру.

— Оце моє велике прохання, гер професор, — сказав важким від астматичного тиску голосом. — Адреса на конверті. Мені важко говорити, я стара людина, аь втім, хочу наперед подякувати вам. — Його очі примружилися, стали холодними. — Може, дай бог, і ви згадаєте старого професора в’інших умовах. Тоді я зможу віддячити вам щедріше.

На цьому аудієнція закінчилася. Конверт у руках, усмішка Ортеля, як добрий талісман, на обличчі, і услід хрипке побажання:

— Повертайтеся в Росію і знайте: наступають великі часи!

Тепер можна було рушати в дорогу. Індіяни чекали на своїх друзів під кущем агави. Перед цим їм було винесено смачну їжу, і вони з насолодою споживали обід сеньйорів. Уже були ситі, вдоволені і дуже раді, що їхні блідолиці друзі повернулися живими й здоровими.

Знову сельва, знову зелена тиша і знову болота.

Люди проходили болото, високо піднімаючи ноги. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з страхом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індіяни сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідувачів, Палехо порадив іти далі пішки, щоб не виснажувати тварин лісовою дорогою. Але, на лихо, болото криє в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в’язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. “Хоч би швидше пройти це прокляте місце”, - подумав професор.

Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.

Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. Його вкусила змія. Обличчя касїка перекосилося від болю.

— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.

Бунч підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох посипався на траву.

Крутояр здивовано глянув на молодого індіянина. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові рятувати старого ватажка Палехо…

Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.

— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?

Але молодий індіянин не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв нїнайменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.

— Ви що, очманіли? — закричав Крутояр. Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!

Професор знову потягся до патрона, щоб дістати порох.

І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індіяни готові були боронити смерть свого батька.

— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.

Ці слова погасили в ньому всі бажання. Дивлячись на скорченого вождя, він ледве прошепотів:

— Скажи, Тумаяуа, що це значить?

Юнак твердо подивився Крутоярові в очі:

— Злий дух Курукіра сидить у зміях і ягуарах. Злий дух Курукіра ввійшов у тіло мого батька, вождя могутнього племені арекуна. Святий закон племені забороняє рятувати укушеного змією, бо це принесе всім нещастя…

Крутояр узяв Бунча за лікоть.

— Відведіть Олеся подалі від цього місця, — промовив він. — Зараз почнеться агонія.

Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього