Читати книгу - "Салимове Лігво"

«Вітаю, Сюзі, куди прямуєш?»

«Ой, та в старе обійстя Марстена вбити вампіра. Але я мушу поспішати, бо вечеря о шостій».

Вона вирішила йти навпростець, крізь ліс.

Вона обережно переступила через рештки кам’яної стінки біля придорожнього кювета й утішилася, що одягнула слакси. Вельми haute couture[224] для безстрашних убивць вампірів. Перш ніж початися справжньому лісу, тут були густі зарості ожини і багато повалених дерев.

Серед сосон стало щонайменше на кілька градусів прохолодніше і ще похмуріше. Землю встеляв килим старої хвої і вітер шепотів між дерев. Десь якесь мале звіря з тріском дременуло крізь підлісок. Раптом Сюзен усвідомила, що, якщо вона поверне ліворуч, ця прогулянка не більше як за півмилі приведе її на цвинтар Злагідний Пагорб, якщо їй стачить спритності перелізти там задню огорожу.

Вона неухильно дерлася вгору, йдучи якомога тихше. З наближенням до верхівки пагорба крізь рідіючу запону гілок вона почала вихоплювати проблиски будинку — той його сліпий, невидимий для містечка внизу бік. І її почав пробирати страх. Вона не змогла б тицьнути пальцем у жодну конкретну причину, і в цьому сенсі він був схожим на той страх, який вона відчувала (але вже майже його забула) в будинку Метта Бьорка. Вона була цілком упевнена, що почути її ніхто не може, до того ж зараз білий день — але страх був тут, дедалі важче гнітив своєю вагою. Він немовби вливався до її свідомості з тієї ділянки мозку, яка зазвичай мовчить, мабуть така ж анахронічна, як апендикс. Пропала втіха, яку дарував їй цей день. Пропало відчуття, що вона грається. Рішучість пропала. Їй знову згадалися ті самі епічні фільми жахів у драйв-іні, де героїня лізе по вузькій драбині на горище подивитися, що це так налякало бідну стареньку місіс Кобем, або спускається до якогось темного, заплетеного павутинням льоху, де мокріють стіни з дикого каменю — символічна утроба — і вона, Сюзен, у затишку біля свого кавалера, який обіймає її одною рукою, думає: «Що за дурнувата курва… я б такого ніколи не робила!» І ось вона тут, саме це робить, і їй втямилося, якою глибокою стала прірва між кінцевим мозком людини і середнім мозком людини; як кінцевий мозок може силувати тебе лізти вперед і далі, попри ті попередження, що їх надсилає інстинктивна ділянка, така подібна за її фізичною конструкцією до мозку алігатора. Кінцевий мозок може силувати тебе лізти вперед і далі, поки не розчахнуться двері горища, явивши писок якогось оскаленого жаху або поки ти не зазирнеш у льоху до якоїсь напівзамурованої ніші…

ПРИПИНИ!

Вона відмела геть ці думки й усвідомила, що її кинуло в піт. Усього лиш від погляду на звичайний будинок із зачиненими віконницями. Припини думати дурню, наказала вона собі. Ти мусиш піднятися туди і розвідати це обійстя, ото й усе. З переднього двору там тобі буде видно твій власний дім. Ну що, во ім’я Господа, може статися з тобою на видноті твого власного дому?

Та проте Сюзен пригнулася, міцніше стиснувши в руці кілок, а коли дерева надто порідшали, щоб становити для неї прикриття, вона опустилась на руки й коліна і поповзла. Хвилини за три-чотири вона дісталася тієї межі, за якою залишатися непоміченою вже було б неможливо. З-поза свого сховку перед останнім підростом сосняку і пагінням ялівцю вона бачила західну стіну будинку і повзучу плутанку жимолості, тепер уже виснаженої осінню. Пожовкла після літа трава і зараз була заввишки до колін. Ніхто підстригати її тут навіть не намагався.

Раптом серед цієї тиші заревів двигун, і серце Сюзен підскочило їй до горла. Вона опанувала себе, уп’явшись пальцями в землю і закусивши нижню губу. За мить показався старовинний автомобіль, він сунувся заднім ходом, затримався при початку заїзду, а потім вивернув на дорогу і рушив до міста. Перш ніж машині зникнути з її поля зору, Сюзен досить ясно побачила там чоловіка: велика лиса голова, очі утоплені так глибоко, що в них неможливо роздивитися геть нічого, крім очниць, та лацкани і комір темного костюма. Стрейкер. До крамниці Кроссена їде, мабуть.

Вона побачила, що на більшості віконниць є поламані планки. То й гаразд. Вона підбереться і зазирне крізь пролам та подивиться, що там можна побачити. Либонь нічого, крім будинку на першому етапі довгого процесу реновації: триває покриття новим тиньком, напевно, нові шпалери, ще якісь інструменти, драбини, відра. Все приблизно таке ж романтичне і надприродне, як футбольний матч у телевізорі.

Але ж ось він: страх.

Він здійнявся раптово, емоції захлеснули логіку і блискучу, як пластикова стільниця, розсудливість мозку, напов­нивши її рот смаком зеленої міді.

І вона зрозуміла, що позаду хтось є, ще раніше, аніж на її плече лягла рука.

  9

Вже майже смерклось.

Бен підвівся з дерев’яного складаного стільця, підійшов до вікна, яке дивилося на задню галявину поховального салону, і не побачив нічого особливого. Було чверть до сьомої, і вечірні тіні пролягали дуже довгими. Попри пізню пору року, трава досі лишалася зеленою, і він подумав, що вдумливий похоронник старатиметься тримати її такою, допоки її не покриє снігом. Символ тривання життя посеред смерті року. Ця думка здалася йому понад міру гнітючою, і він відвернувся від вікна.

— Хотілося б закурити, — промовив він.

— Сигарети — вбивці, — відказав йому Джиммі, не обертаючись.

Він дивився по маленькому «Соні» Морі Ґріна недільну вечірню передачу про дику природу.

— Насправді й мені б хотілося. Я кинув, коли головний хірург зганьбив сигарети десять років тому. Поганий мені піар був би, якби ні. Але досі завжди прокидаюся, намацуючи пачку на нічному столику.

— Ви ж сказали, нібито кинули.

— Я тримаю її там з тієї ж причини, з якої алкоголік тримає пляшку шотландського на кухонній полиці. Сила волі, синку.

Бен подивився на годинник — 6:47. Недільна газета Морі Ґріна повідомляла, що захід сонця офіційно відбудеться о 7:02 за Стандартним східним часом.

Джиммі все владнав цілком акуратно. Морі Грін виявився мініатюрним чоловічком, який відчинив їм двері у розстебнутому чорному жилеті і білій сорочці з відкритим коміром. Серйозний, запитальний вираз на його обличчі змінився широкою вітальною усмішкою:

— Шалом, Джиммі! — вигукнув він. — Дуже радий вас бачити. Де це ви весь цей час ховалися?

— Рятував світ від банальної нежиті, — відповів Джиммі, усміхаючись, поки Морі тиснув йому руку. Хочу познайомити вас із моїм добрим другом: Морі Ґрін — Бен Міерз.

Морі обхопив долоню Бена обома своїми. За окулярами в чорній оправі зблиснули його очі.

— Шалом і вам також. Кожен друг Джиммі також, ну, далі самі знаєте. Заходьте, обидва. Я міг би зателефонувати Рейчел…

— Будь ласка, не варто. Ми приїхали попрохати про послугу. Таку, доволі велику.

Морі поглянув Джиммі в обличчя уважніше:

— «Таку, доволі велику», — м’яко поглузував він. — А за що? Що ви такого зробили для мене, щоби мій син став третім у своєму випуску в Північно-Західному?[225] Будь-що для вас, Джиммі.

Джиммі зашарівся:

— Морі, я зробив те, що будь-хто зробив би на моєму місці.

— Я не збираюся з вами сперечатися, — сказав Ґрін. — Що сталося, що ви з містером Міерзом