Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

— Ну привіт, Леро! — чоловічий голос, який колись був м’яким і лагідним тепер дзвенів сталевим холодом і напругою. — То ти тепер з Ігорем?

Морозне повітря стало занадто пекучим, обпалюючи легені рідким полум’ям. Лера не змогла відповісти, намагаючись хоч трохи вгамувати серце, яке божеволіло в грудях. Чому Влад тут? Щоб ще раз сказати, наскільки сильно ненавидить її? Чи причина його появи інша?

— Не чекала? — зневажливо хмикнув Влад, пронизуючи її поглядом.

— Я…, — важкий клубок емоцій в горлі заважав говорити, зробивши голос Лери тихим і хриплим. — Коли… ти повернувся?

— Сьогодні. Це єдине питання, яке тебе цікавить?

— Аня казала, що ти поїдеш у Варшаву.

— Спочатку мушу отримати той клятий диплом психолога, — Влад на мить замовк і стиснув кулаки. — Отже, ти з Ігорем? Повірити не можу!

— Чому ти прийшов? — ледь чутно видихнула Лера.

— Щоб побачити тебе, — голос Влада пронизував крижаними колючками. — Трясця, Леро! Ти з ним після всього, що він тобі зробив?! Після того, що було у нас?! Таке твоє кохання? Батько мав рацію. А я був ідіотом.

— Владе, вислухай…

— Сімнадцять місяців! — гаркнув Влад. — Я щодня помирав без тебе! Батько відвіз мене в Чехію. Обіцяв, що я зможу ходити. Мені було байдуже. Я нічого не хотів без тебе. Жити не хотів, Леро! І шкодував, що не загинув у тій аварії. 

Влад замовк, але його слова залишилися висіти в темряві зимової ночі, наповненої лапатим снігом. Лера відчувала його біль навіть яскравіше за свій власний. Влад страждав, але він одужав. Її вибір був правильним. Вона мовчала весь цей час, виконуючи вимогу Ярослава. Але тепер можна сказати правду. Хоча б просто сказати її Владу, а він… Нехай вирішує, як бути далі.

— Спочатку я думав, що ти повернешся, коли дізнаєшся про моє лікування, — продовжив Влад. — Я б пробачив тобі, якби ти повернулася. Але ти цього не зробила. І тоді я вирішив одужати на зло тобі. Щоб одного дня прийти до тебе і показати, як сильно ти помилилася. Я думав, що ти все ж таки шкодуєш про свій вчинок… Хоч трохи. Але тепер бачу, що це зовсім не так.

— Я не шкодую, — тихо промовила Лера. — Але ти не все знаєш. Твій батько…

— До чого тут мій батько?! Він же прийняв тебе!

— Що?!

— Так, Леро! Батько пообіцяв, що не буде заважати нашим стосункам. Навіть визвався допомагати фінансово. А ти мене покинула!

— Ні-ні, все не так! — Лера заперечно похитала головою. — Зовсім не так!

— А як?! — крикнув Влад. — Трясця, я досі пам’ятаю кожне твоє слово! Ти кинула мене у найважчий момент! А тепер ще й з Ігорем закрутила? Зрадниця!

— Я не могла вчинити інакше, — Лера схлипнула. — Твій батько сказав, що…

— Годі виправдовувати свій вибір моїм батьком! — перебив її Влад. — Визнай, що насправді ти була не готова підтримати мене в труднощах. Хоча й обіцяла це робити! Ти брехуха, Леро! Підступна брехуха!

— Так, я брехала тобі! — крикнула дівчина. — Змушена була брехати, бо…

— Бо насправді ти ніколи мене не кохала! — Влад відступив на два кроки, заперечно похитавши головою. — Справжнє було лише у мене. Не у тебе.

— Я кохала тебе більше за життя! І досі кохаю, — сльози вже не трималися на віях і почали повільно сповзати по щоках, але Лера не звертала на них уваги. — Мені теж було боляче. Я думала про тебе щодня.

— І щоб не думати почала зустрічатися з Ігорем?! Не роби з мене ідіота, Леро!

— Ти не бачиш правду. Бо не все знаєш.

— Ні, тепер я знаю все! Бачу тебе справжню, — сірі очі Влада сповнилися зневагою. — Коли ти встигла стати такою, Леро? Чи ти була такою завжди?

— Та дай же ти мені сказати! — у відчаї крикнула дівчина.

— Ти вже все сказала. Даремно я приїхав. Тепер треба стерти з пам’яті ще один нестерпний спогад про тебе! Бажаю щастя з Ігорем!

Влад різко розвернувся і рушив до позашляховика, припаркованого неподалік у темряві. Серце неначе вибухнуло зсередини, а солоні сльози остаточно сховали навколишній світ за розмитою завісою, але Лера змусила себе діяти. Вона повинна повернути свого Владика, повинна сказати йому правду. Ноги не слухалися, але Лера кинулася наздоганяти Влада.

— Не йди, — дівчина сама насилу почула свій голос, бо він став ще тихішим від сліз і бігу. — Дай пояснити. Прошу…

— Це кінець, — Влад відчинив дверцята позашляховика і сів за кермо, кинувши на Леру темний погляд. — Все скінчилося ще півтора року тому. А я дурень… Ніяк не міг відпустити.

Лера зупинилася, починаючи задихатися. Влад зачинив дверцята, завів двигун. Невже він поїде ось так? Не дізнавшись правди, навіть не бажаючи вислухати іншу версію? Позашляховик зрушив з місця, стрімко набрав швидкість і вилетів на дорогу, зникаючи у темряві. Сльози душили Леру, а біль випалював все всередині нищівним полум’ям. Дівчина не пам’ятала як дійшла до лавочки біля під’їзду. Опустившись на дерев’яне сидіння, присипане снігом, Лера дала волю риданням. Що робити тепер? Всі думки потонули у темному відчаї, від якого не було порятунку. Лера перестала помічати навіть холод зимової ночі, яка повільно загортала її у снігову ковдру. Навіщо потрібне таке життя?