Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Від меморіалу я взяв таксі і поїхав не на північ, додому, а на південь, до Аліпуру. Наказав таксисту зупинитися біля брами будинку Енні, вийшов, розплатився, перекинувся словами з дверником і вирушив у нелегку подорож звивистою доріжкою до будинку.

Здалеку вигляд у будиночка був безтурботний; він стояв собі серед лужків, обсаджених пальмами, ніби в іншому світі, далеко від заворушень, які вирували лише за кілька миль від нього. Я завернув за ріг і з полегшенням завважив, що жахливої «іспано-суїзи», яка була припаркована тут під час мого останнього візиту, нема і сліду.

Коли я дійшов до кінця доріжки, двері відчинилися й вийшла покоївка Енні, Анжу, у вилинялому помаранчевому сарі та з джутовою торбою. Вона повернулася, щоб зачинити двері, тоді взулася в сандалі, що стояли на веранді.

— Доброго ранку, Анжу,— привітався я.

Жінка так і підскочила від здивування.

— Капітане Віндгеме, сагибе,— сказала вона, швидко накриваючи голову кінцем сарі.

— Зібрались у якесь приємне місце? — поцікавився я.

— Лише на ринок,— помахала вона джутовою торбою.

— Ваша господиня вдома?

— Господиня вдома, сер,— кивнула вона.— Але вона ні на кого не чекає.

— Я був тут неподалік,— сказав я,— і вирішив зайти.

Анжу лишила мене у вітальні з парчевими канапами та індуїстськими скульптурами, а сама пішла доповісти господині. Я надто нервував, щоб сидіти, тож, проігнорувавши канапи, пройшов до вікна й подивився на лужок, подумки повторивши те, що прийшов сказати.

На віддалі дві майни грали під кокосовою пальмою. Розумні птахи ці майни. Дехто вважає їх докучливими, і кілька років тому на них навіть оголосили полювання, але майни виявилися дуже кмітливими, помічали пастки, розставлені на них, і почали їх уникати. Кажуть, що вони і своїх нащадків навчили цього.

Двері за моєю спиною відчинилися, я обернувся й побачив Енні в рожевому шовковому халаті. Вона, схоже, здивувалася, побачивши мене, та принаймні не роздратувалася.

— Тільки не кажіть, що ви їх упіймали,— з підозрою сказала вона.

— Кого?

— Вандалів, що розбили моє вікно, звісно. Ви ж саме тому завітали о цій годині?

Я зізнався, що геть забув про те кляте вікно. Хотів було продовжити тему — вони майже в наших руках, ми тримаємо всі ниточки, що ведуть до них,— але зупинив себе. У цьому, зрозумів я, немає сенсу.

— Ми не впіймаємо їх, Енні,— сказав я.— Зважаючи на те, що відбувається в місті, боюсь, ваші вікна не головне.

Вона посміхнулася.

— Я так і думала. Що ж привело вас сюди?

Настав час сказати, але я раптом утратив усю мужність. І відступив.

— Зайшов попросити вас прислухатися до моєї поради й полишити місто на якийсь час.

— Семе...— зітхнула вона.— Ми це вже проходили.

— Ви ж бачите, що відбувається. Демонстрації влаштовують одна за одною, ситуація погіршується. Я не прошу вас емігрувати, мова лише про відпустку. Поїдьте кудись на кілька тижнів, доки все не заспокоїться.

На губах її заграла посмішка.

— Якщо вже ми про це заговорили, Стівен Шмідт попросив мене скласти йому компанію до Лондону. Він їде наступного тижня. Має там якісь справи.

— Я мав на увазі протилежний напрямок. Кудись на південь. Там тепліше.

Раптом пригадалася наша остання розмова. На сходах міської ратуші, одразу після того, як Ґурунг і Мак-Ґір підірвали димові бомби. Тоді я вважав, що то іприт. Пригадав жах і безпорадність, які відчув, коли думав, що не спроможний її захистити. І зрозумів, що ніколи собі не пробачу, якщо вона лишиться і з нею щось станеться.

— Вибачте,— сказав я.— Не дуже ввічливо з мого боку. Не такий уже й поганий той Шмідт. Бог свідок, він не гірший за половину тих безхребетних диваків, що увивалися навколо вас останнім часом. Погоджуйтеся на його пропозицію.

Вона так і витріщилась на мене.

— Це вибачення, Семе? Ви добре почуваєтесь? Подумати лише: гарне слово про іншого чоловіка. Не думала, що доживу до цього дня.

— А що мені сказати? — знизав я плечима.— Він переміг мене своєю посмішкою.

Вона мимоволі розреготалася.

— Хочете позбутися мене, Семе?

— Хочу для вас кращого,— сказав я. Так воно і було. Занадто довго я запевняв себе, що найкраще для неї — бути зі мною. Правда ж виявилася зовсім іншою.

— Ну, капітане Віндгеме,— усміхнулася вона.— Відповім вам так, як і містерові Шмідту. Калькутта — мій дім, і я не збираюся полишати її найближчим часом.

Незважаючи на все, що я казав раніше, серце моє радісно забилося.

— До того ж,— продовжила вона,— хіба людина при розумі поїде до Лондону в січні?

Слушне питання.

— Тож, капітане, краще вам спіймати того, хто розбив мої вікна, бо я нікуди не їду.

— Так, мем,— віддав я честь.— Що ж до розслідування... Оголошую невеличку перерву. Я їду на кілька тижнів.

— Справді? — здивувалася вона.— У відпустку? Тепер я упевнена, що з вами щось негаразд.

Я зробив глибокий вдих і заспокоївся.

— Це не відпустка,— пояснив я.— Їду в ашрам десь в Ассамі. Проходитиму чистку...

На мить вона розгубилася, але скоро усвідомила, що я сказав. Я чекав на її реакцію. Вона усміхнулася, тряхнула головою, і мені здалося, що в нас як камінь із серця звалився.

— Знаєте, Семе, це буде нелегко,— сказала вона, підійшла до мене й узяла за руку.— Кажуть, що найважче подолати опійну залежність.

Я міг би завважити, що і сам про це здогадався, але іноді варто промовчати.

— Однак можу запевнити,— продовжила вона,— що, коли ви повернетесь, я буду тут.

Ми попрощалися, і я пішов, лишивши її стояти між двох статуй Шиви.