Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Та слід пам’ятати: з 1238 року Московія, а в ті часи ще Ростовсько-Суздальська земля, входила до єдиної держави — Золотої Орди, де абсолютно вся документація велася на тюркській (уйгурській) мові.

Тому першим всеохопним фальшуванням московитів стало переписування всіх давніх документів Золотої Орди із тюркської (уйгурської) мови на староболгарську, церковну. Саме тією мовою були написані церковні тексти та правилася Божа служба у храмах і церквах. Послухаємо сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Доктор исторических наук, профессор Казанского Государственного университета М.А. Усманов, рассматривая уцелевшие татарские ярлыки, имеющиеся на территории СССР (книга «Жалованные акты Джучиева Улуса» писалась им в советское время), приходит к неутешительным выводам. Профессор говорит, что все ярлыки — это копии — недоделки чего-либо… Для написания использованы новая бумага, новые стили письма, новые почерки, новая орфография и фонетика, в документах огромное количество орфографических ошибок. То есть если говорить по-русски — это подделки.

Не даром сборник ханских ярлыков русским митрополитом изначально… был составлен на русском языке. Нигде никаких оригиналов, только их «переводы». Палеографический анализ показывает, что изначально ярлыки писались уйгурицей. Похоже, что их содержание было настолько опасным для церкви (московської. — В.Б.), что их оригиналы не существовали уже в XV в. …Московская Русь (Московія. — В.Б.) тоже использует уйгурицу. Несмотря на старательное уничтожение оригиналов, кое-что все же осталось. В подлиннике грамоты Василия Темного 1435 года есть надписи уйгурским шрифтом. В духовной грамоте 1453 царицы Софьи… дата написана по-уйгурски… На грамоте Никиты Козлова на Ивана Павлова, которого первый купил себе «в полницу», 23 мая 1494 года стояла печать дьяка с подписью уйгурскими буквами…» [136, Інтернет].

Уже до середини наступного століття «московська братія» майже повністю закінчила перший етап фальшування.

Послухаємо:

«Коли 1566 року посли Сигізмунда Августа (польського короля. — В.Б.), посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григор’єва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів з давніх-давен: визнають тільки свої фальшивки. Та ще й світ хочуть переконати в тому.

Але фальшували не тільки писемні пам’ятки. Ми пам’ятаємо, що вінчання Софії Палеолог з Іваном III відбулося у дерев’яному кремлівському соборі. Кам’яних церков у 1472 році на території Московського кремля не було. Та й сам кремль був старий, обсипаний земляним валом замість стін. Тому, за наполяганням дружини Івана III Софії Палеолог, з Європи привезли архітекторів, мулярів, художників, ливарників та інших фахівців, які під наглядом та за вказівками візантійців — челяді Софії — розпочали будувати на теренах кремля церкви та мури навколо нього.

Успенський собор — за наполяганням візантійки Софії — на теренах кремля збудували першим у 1472–1479 роках. Оскільки храм споруджував нащадок роду Чингісхана — Іван III, який знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда-Тамга. Цей факт в історії засвідчено у праці Носовського Г.В. і Фоменка А.Т. «Империя», виданій 1998 року в Москві. Та як стверджує інша історична праця-довідник «Московский Кремль. Успенский Собор», 1995 року видання — «Небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збиті» [178, с. 8].

В історії збереглося свідчення про те, як за велінням Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чингісида Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати. Ми вже розповідали, навіщо московити те чинили.

Так фальшували церкви, собори та пам’ять, яку вони несли.

Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за велінням Софії Палеолог побудували в 1484–1489 роках.

Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський — домашньою церквою князівської сім’ї.

«Заложен 1484— в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, по внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трёх его сторон устроена крытая широкая паперть или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих, а южная, с особенным входом от Москвы-реки, служила в старину Царям» [180, с. 312].

На перших порах то була церква для візантійської княгині Софії та наближених до неї осіб, із таємними входами та виходами. І, звичайно, саме у тій церкві Софія втілила в образах всі свої фальшиві задуми та забаганки. Зрозуміло, що серед них не могло бути ні татарських ханів Чингісидів, ні когось із їхнього роду.

Секрет був в іншому. Саме у тій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа були приєднані московські князі. Послухаємо:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них. — В.Б.) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Так за часів Івана III рід московських князів поєднали з родом Ісуса Христа. Цю думку спочатку вбивали в голови надійних людей великокнязівського оточення, хто мав змогу навідатися до тієї церкви.

Ми пам’ятаємо — християнська і мусульманська релігії з року започаткування вводили своє релігійне літочислення.

Таким робом учинила й московська церква. Пов’язавши московських князів (через київських) із родом Ісуса Христа, визнавши той рід святим та носієм нової християнської віри, відмінної від римської, Москва ввела на своїх теренах нове московське літочислення з 1492 року. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасована Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувшину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. Ось цей парадокс і змусив Петра І ліквідувати московське літочислення та пропагувати власність спадку «Візантія — Київ — Москва».

Зазначимо: «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам», видання М.І. Новикова 1787 року, редагована особисто Петром І ще до 1700-го, пов’язана з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували