Читати книгу - "Шістка воронів"

— Зроби це ще раз, — перервав його Каз. — І поспішай.

Джаспер повторив свою роботу з іншим прутом.

— Якщо таким був план, то який сенс мали спроби пронести сюди відмикачки? — поцікавився Вілан.

Каз склав руки на грудях.

— Кожен чув про вмирущого чоловіка, чий медик сказав, що він чудесним чином зцілився. Той танцював на вулиці й загинув під копитами коня. Ти маєш дозволити дурникові вважати, що він переміг. Чи роздивлялися вартові Матаяса й думали, звідки вони його знають? Чи чекали вони неприємностей, коли Джаспер зайшов у душ, віддираючи парафін із долонь? Ні, вони були надто зайняті, вітаючи одне одного з тим, що їм удалося мене впіймати. Вони думали, що вдалося уникнути поразки.

Коли Джаспер закінчив, Каз узяв дві тонкі відмикачки в пальці. Було дивно спостерігати, як він працює без рукавичок, але за кілька миттєвостей замки клацнули, відчиняючись, і вони опинилися на волі. Коли хлопці вийшли, Каз скористався відмикачками, щоб замкнути за собою двері.

— Ви знаєте свої завдання, — прошепотів він. — Ми з Віланом витягнемо Ніну й Інеж. Джаспере, ти і Матаяс…

— Я знаю: поцупити всю мотузку, котру вдасться знайти.

— Будь у підвалі, коли виб’є половину.

Хлопці розділилися. Коліщата почали крутитися.

Згідно з Вілановою мапою, стайні тулилися до внутрішнього дворика караульного приміщення, тож їм доведеться знову перетнути розподільчу зону. Теоретично ця ділянка в’язниці мала працювати лише тоді, коли приймали або випускали в’язнів, утім, вони все одно мусять бути обережними. Достатньо буде одного непередбаченого вартового, щоб звести їхні плани нанівець. Найстрашнішою частиною роботи був перетин коридору за скляною загорожею. Цей довгий, яскраво освітлений, прямий шматок шляху цілком виставляв їх напоказ. І не було іншого виходу, аніж схрестити пальці й пробігти ним. Потім група попрямувала до сходів і ліворуч від кімнати, де стара бідна підсилювальниця Гриші перевіряла їх. Джаспер стримав дрижаки. Навіть якщо парафін на його руках завжди спрацьовував у барлогах, де велися азартні ігри, серце все одно гупало в грудях, коли він наближався до жінки. Вона була худою, як стручок, і такою ж спустошеною. Це траплялося з гришниками, котрі опинялися в невдалому місці в невдалий час — життя, приречене на рабство або навіть гірше.

Коли стрілець штовхнув двері до стаєнь, він відчув, що щось маленьке всередині нього врешті заспокоїлося. Запах сіна, тварини соваються в стійлах, коні іржуть — усе це нагадало Новозем’я. У Кеттердамі більшість екіпажів і фургонів через канали залишалися непотрібними. Коні були розкішшю й слабкістю для тих, хто хотів показати, що має достатньо місця, щоб тримати їх, і багатства, щоб піклуватися про них. Він і не розумів, як сумує за можливістю просто побути серед тварин.

Але зараз не було часу на ностальгію, не було можливості зупинитися й погладити оксамитовий ніс. Хлопець рішуче пройшов крізь стайню та елінг. Матаяс закинув на кожне плече порядні бухти мотузок і здивувався, коли Джаспер теж спромігся взяти дві.

— Виріс на фермі, — пояснив стрілець.

— З вигляду й не скажеш.

— Так, я кощавий, — погодився хлопець, поки вони поспішали назад стайнями, — але не змокаю під дощем.

— Чому?

— На мене менше крапає.

— Усі Казові компаньйони такі дивні, як ця команда? — поцікавився Матаяс.

— О, ти мусиш зустрітися з рештою Покидьків. Вони роблять нас схожими на фієрданців.

Вони минули душі й замість того, щоб піти до зони утримування, спустилися вузьким сходовим просвітом до темного довгого коридору, що вів до підвалу. Зараз вони перебували під основною в’язничною будівлею — п’ять поверхів камер, в’язнів і вартових, вишикуваних над усім цим.

Джаспер сподівався, що решта команди вже збирає в пральні матеріали для демонстрування, але побачив там лише велетенські олов’яні балії, довгі пакувальні столи й одяг, котрий повісили на ніч сушитися на вищих за стрільця вішалках.

Вони знайшли Вілана й Інеж у кімнаті зі сміттям. Вона була меншою за пральню й смерділа відходами. Два здоровенні смітники на коліщатках, повні непотрібного одягу, притулилися до стіни й чекали на спалення. Щойно вони увійшли, Джаспер відчув, як шириться тепло від сміттєспалювача.

— У нас проблема, — повідомив Вілан.

— Наскільки значна? — запитав Джаспер, кидаючи бухти мотузок на землю.

Інеж показала на пару масивних металевих дверей, умонтованих до чогось, що скидалося на гігантський комин, який стирчав зі стіни й простягався аж до стелі.

— Я думаю, вони користувалися сміттєспалювачем сьогодні вдень.

— Ти казав, що вони вмикають його вранці? — запитав стрілець у Матаяса.

— Раніше так і робили.

Джаспер торкнувся вкритих шкірою ручок на дверцятах і відчинив їх. На нього пахнуло поривом висушеного повітря. Воно пахло їдким чорним вугіллям і ще чимось хімічним, мабуть, тут додавали щось, щоб полум’я розгоралося жаркіше. Неприємно. Тут збирали всі відходи з в’язниці — недоїдки з кухні, відра з людськими випорожненнями, одяг, котрий зняли з в’язнів, але фієрданці додавали щось, що робило вогонь достатньо гарячим, щоб спалити будь-який бруд. Він нахилився всередину, уже починаючи пітніти. Далеко внизу виднілося вугілля сміттєспалювача, звалене на купу; воно досі пульсувало розгніваним лютим жеврінням.

— Вілане, дай мені сорочку з тих смітників, — попросив Джаспер.

Хлопчик відірвав один із рукавів і кинув його в шахту. Тканина впала без жодного звуку, зайнялася ще в повітрі й згоріла ще до того, як наблизилася до вугілля.

Стрілець зачинив двері й кинув рештки сорочки назад до смітника.

— Що ж, демонстрування закінчилося, — сказав він. — Ми не можемо взяти вибухівку із собою всередину. Ти зможеш лізти? — запитав в Інеж.

— Напевно. Не знаю.

— Що каже Бреккер? Де взагалі Каз? А де Ніна?

— Каз іще не знає про сміттєспалювач, — відповіла Інеж. — Вони з Ніною пішли обшукати горішні камери.

Матаясові очі потемнішали, як небо, що набрякло дощем і готове ось-ось пролитися.

— Ми з Джаспером мали піти з Ніною.

— Каз не хотів чекати.

— Ми були тут вчасно, — заперечив Матаяс сердито. — Що він собі думає?

Джаспера цікавило те саме:

— Він збирається прокульгати вгору й униз усіма цими сходовими просвітами, уникаючи патрульних?

— Я можу припустити, що він собі думає, — мовила Інеж. — Завжди дивувати, пам’ятаєте?

— Як бджолиний рій. Я дуже сподіваюся, що ми всі не збираємося бути пожаленими.

— Інеж, — покликав Вілан біля одного зі смітників. — Тут наш одяг.

Він заліз досередини й один за одним витяг шкіряні капці Інеж.

На її обличчі з’явилася сліпуча усмішка. Нарешті хоч трохи пощастило. У Каза немає ціпка, у Джаспера немає револьверів, а в Інеж немає ножів. Але