Читати книгу - "Лють"

— Хочете лимонаду?

— Ні, дякую.

Вілл сів на канапу. Подушки були тверді, тому він зробив висновок, що цією кімнатою користувалися нечасто. Йому стало цікаво, грали на великому фортепіано, що стояло під еркером, чи воно стоїть тут для краси. Також він подумав, якого біса тут робить. Вілл уже давно засвоїв урок: батькам про смерть дитини треба повідомляти швидко. Якщо затягувати, це зробить тяжчим той момент, коли інформацію нарешті почують. Вілл не був другом Міріам Монро, він просто мусив розказати їй правду і піти.

То чому ж не розказував?

Може, у жінчиному голосі, у її зовнішності було щось заспокійливе. Її обличчя могло б слугувати ілюстрацією до словникової статті «мама». У дитинстві Вілл думав, що чорних дітей люблять більше, ніж білих, просто тому, що зі ста з чимось дітей, які жили в дитячому будинку, лише двоє були афро-американцями. Дивно, як стереотипи вкоріняються у тебе в голові, коли ти маленький.

— Чим я можу вам допомогти? — нагадала Міріам.

Голос у неї був спокійний та інтелігентний, і вона примудрялася дивитися на годинник, не вдаючи роздратування.

— Перепрошую, що налякав вас. Я думав, що жінка, з якою я розмовляв сьогодні по телефону, попередила вас.

— Вона казала, що хтось дзвонив, але я не очікувала побачити на порозі поліцейського.

— Перепрошую, — повторив Вілл, витягаючи блокнот на спіралі й ручку. Цей прийом був у нього радше розрахований на зовнішній ефект, здебільшого щоб дати людям знати, що він уважно їх слухає. Насправді ж, коли Вілл витягав ручку з нагрудної кишені, то натискав на кнопку диктофона. — Здається, ви не здивовані, що я прийшов до вас з приводу Аліші.

— Не здивована. Аліша обрала для себе спосіб життя, з яким я та її батько були категорично не згодні. Думаю, вас не здивує, коли я скажу, що ви не перший поліцейський, який постукав до нас у двері. — Жінка усміхнулася, та в її манері триматися з’явилося щось сторожке. — Якщо ви думаєте, що ми вам підкажемо, де її можна знайти, то, на жаль, ви помиляєтеся.

Попри жінчину врівноваженість (а може, й через неї), Вілл розумів, що повідомити новину буде нелегко.

— А де ваш чоловік?

— Читає лекцію в Нью-Йорку. Він спеціалізується на проблемах жіночого здоров’я.

Вілл нашкрябав щось у записнику.

— Зрозуміло.

— Правда ж, іронія долі: чоловік, який усе своє життя присвятив тому, щоб допомагати жінкам, має дочку — проститутку і наркоманку?

— Так, — кивнув Вілл. — Справді.

Міріам відкинулася на спинку крісла. Їй помітно полегшало від того, що вони проговорили цей момент.

— Ми зробили все, що могли, щоб їй допомогти.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Правда? — запитала вона, неначе хотіла його підловити. — Ми витрачали тисячі доларів на лікування, сімейного психолога, індивідуальні сеанси терапії. Ми зробили все, що від нас залежало, щоб її врятувати. — Вона зчепила руки на колінах. — Але все було до болю просто: Аліша не хотіла нашої допомоги. Вона тікала з дому, коли їй ще й тринадцять не виповнилося.

— Не можна допомогти людині, яка сама не хоче, щоб їй допомагали, — повторив Вілл слова Енджі про Алішу.

— Це правда, — погодилася її мати. — А у вас є діти?

— Ні, мем. Дітей у мене нема.

— Здатність привести в цей світ дитину — найдивовижніше благословення, яким наділив нас Господь. — Вона зігнула руки, наче притискала до себе уявне немовля. — Ти вперше пригортаєш її до себе і думаєш, що це цінніше за золото. Кожен твій вдих, кожен видих, який ти після цього робиш, — лише для дитини. Ви розумієте, про що я кажу?

Вілл кивнув, відчуваючи, що в грудях у нього так само порожньо, як і в неї в руках. Може, його мати й пригортала його до себе, але легко віддала його чужій людині невдовзі по тому.

— Аліша сплуталася з одним хлопцем, — вела далі Міріам. Її вії вже намокли від сліз. — Ми з доктором Монро росли в бідних родинах. Проте ми обоє знали ціну хорошої освіти й дуже важко працювали, щоб скористатися тими можливостями, заради яких воювали й навіть гинули інші люди.

— Бачу, ви досягли значних успіхів, — зробив їй комплімент Вілл.

Міріам подивилася на нього промовистим поглядом, який казав, що матеріальне навряд чи можна вважати мірилом успіху.

— Ми думали, якщо наші діти ростимуть у цьому районі, це захистить їх. Декатур завжди був маленькою оазою.

— Наркотики мають здатність проникати у будь-які райони.

— Мабуть, ваша правда, — зітхнула вона. — Ми хотіли для неї набагато більшого. Ти живеш у своїх дітях. Хворієш, коли вони хворіють, приймаєш на себе їхній біль, дихаєш замість них, коли можеш. Вона втекла з якимось чоловіком, з яким познайомилася у реабілітаційному центрі. Через кілька тижнів її впіймали з наркотиками. Аліша сіла в тюрму, а чоловік здимів. Мабуть, знайшов собі іншу дурненьку дівчинку.

Коли Вілл тільки починав кар’єру в ДжБР, його вражало, скільки жінок опинялися за ґратами тільки тому, що їхні хлопці відправляли їх на діло, переконавши, що до прекрасної статі копи ставляться більш поблажливо. Тюрми були переповнені закоханими юними дівчатками.

Потік думок перервала Міріам.

— Мало-помалу ми з доктором Монро усвідомили, що наркотична залежність — це смертельна хвороба. Це рак, що їсть сім’ї живцем. — Вона підвелася й пішла до великого фортепіано. — Та рано чи пізно настає така мить, коли сідаєш і замислюєшся: «А як це діє на інших моїх близьких? Якої шкоди я завдаю іншим своїм дітям, коли всі свої сили кидаю на те, щоб урятувати єдину дитину, яка не хоче бути врятованою?»

На фортепіано вишикувалися фотографії в рамках, і жінка над кожною з них по черзі потримала руку.

— Аліша була найменшенькою дівчинкою. Ми називали її середульшою дитиною[37], бо вона стільки клопоту нам завдавала. — Вона перейшла до наступної рамки, наступної дитини. — Ешлі найстарша. Вона гінеколог, як і її батько. — Жінка показала на ще одну фотографію. — Клінтон — лікар-ортопед. Джеральд — психіатр. Гарлі — класичний піаніст. Мейсон… — Вона взяла з фортепіано маленьку рамку у формі собаки і розсміялася. — Він собачий перукар, хай Бог його благословить. — Вона дуже обережно поставила фото на місце, і Вілл подумав, чи Мейсон, бува, не мамин улюбленець.

Шестеро дітей. Затишний будинок. Багато одягу, їжі й батьки, які дбають про тебе. Як то воно, рости в такій сім’ї? І чому Аліша повернулася до цього всього спиною?

Авжеж, Вілл занадто довго працював у правоохоронних органах, щоб приймати це все за чисту монету. З досвіду він знав, що наркомани починають