Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Ти не забув, Богдане, що в Умані я маю борг сплатити? — озвався Нетудихата.

— Ні, не забув, — відказав Микошинський. — Гадаю, одного дня тобі вистачить. Зробимо так: Умань обійдемо стороною і краще — в сутінках. Бо скарб великий веземо. Око чуже не мусить торкатися возів. Ти ж із сотнею Забігайла відстанеш і наступної доби — на той час ми вже будемо далеко — зробиш свою справу. З міста вирушите на північ у напрямку Білої Церкви, а там, за кілька верст від Умані, збочиш на захід і згодом вийдеш на сліди нашої валки.

— Сотні не треба, — мовив осавул. — Дасиш десятьох, але я їх виберу сам.

— Мартине, того переполоху, якого ми накоїли на морі, досить аби збурити увесь християнський світ. Зараз за нас — живих і за упокій душ полеглих правлять у храмах. На нашому боці й король Речі Посполитої Жигмунд — сутністю своєю християнською… Та як монарх, державу якого ми поставили на межу війни з одним з найгрізніших володарів світу, він помститься. У таких випадках спочатку підсилюють гарнізони в південних містах. Згодом жовніри об’єднаються і рушать на козаків. В Умані скоріше за все вже отаборився загін коронного гетьмана. Вас переловлять і доправлять у Краків, де й стратять привселюдно на догоду султанові. Отож бери сотню. Навряд чи там зараз велике військо…

— Богдане, я не збираюся зводити порахунки з усім містом. Мушу віддячити тільки двом — орендареві та його панові за знущання над моєю матір’ю та її смерть. На це великого загону не треба. Після завтра субота — з навколишніх сіл і хуторів люду на ярморок понаїде. Ми ж у сіряки уберемося, збрую дорогу з коней залишимо тут, на возах. Ну, дядьки на ярмарок приїхали аби купити щось на свято…

— Можна й так, — погодився Микошинський.

Тим часом голі дерева в перелісках і гайках попереду стали темнішати, немов би їх накривали сутінки.

— Гетьмане, — озвався сотник Палійчук, — ми наближаємося до снігопаду.

— Схоже на те, — підтвердив Нетудихата. — Сніг може нас затримати — до Умані не встигну.

Якийсь час козацький зверхник вглядався в каламутний обрій на заході, а тоді обернувся до осавула:

— Як ти вирішиш, так і чини. Можеш узяти десяток, а можеш і сотню козаків, та поспішити, щоб устигнути на ярмарок. Але якби ти запитав мою думку, то я порадив би не квапитися зі сплатою боргу. Ну, це — наражати на небезпеку вози з добром. А тут не тільки наша та тих, хто з нами тепер, частка, а й частка, яка піде на підтримку храмів. Я вже не кажу про тих, кого не знайшли поміж мертвих у Сінопі, і наділи яких громада довірила нам. А після півострова, де ми таборували, стількох не дорахувалися?! Немало випадків, коли козак, котрого не виявили після бою, з’являвся в Січі і йому віддавали його частку. А ще ж Потурнак і Приблуда…

— Про тих двох забудь і думати, Богдане. — Осавул перехрестився. — Важка смерть їм судилася. З ними поквиталися за всі звірства, скоєні нами в Сінопі. Хай Бог прийме душі їхні світлі. Ми всі запеклі, кров’ю вимащені, а вони чисті, совість незайману мають.

Перехрестився й Микошинський. По часі озвався:

— Розумію, що шансів вижити у них не було, але щось мені підказує: живі вони. Серцем чую. Що вселяє в мене таку надію? Те, що Петро мову турецьку знає не гірше від османа, звичаї їхні… — Гетьман повагався мить, а тоді мовив: — Та й Оникій каже…

— Он як! І що ж він каже?

— Ну, я ото перед від’їздом покликав його, аби подякувати за попередження, які він насилав нам у часи небезпек, тоді запросив до нашого гурту. Дукати золоті він узяв, а від мандрів з нами відмовився. Каже, що Січ, це єдине місце, де у “псів господніх” руки короткі і що наш похід на Сіноп інквізиція на карб йому поставить. Це все, що я збагнув, бо Оникій часом таке верзе, що сам тільки й розуміє.

— А про Потурнака і Приблуду, що він казав? — поцікавився осавул.

— Ну, що вони з пастки страшної вирвалися і що лихо їм на п’яти наступає.

— Коли ти з ним балакав?

— Та одразу ж після паювання здобичі — десь два тижні тому.

Раптом осавул натягнув повід і, спинивши коня, став вдивлятися в снігопад, до якого вони наближалися. Тоді озвався:

— Вершник.

По миті й Микошинський завважив, як рухома пляма попереду обертається на кіннотника.

Незабаром верхівець зовсім уже виринув зі снігопаду; він гнав коня назустріч валці.

— Це дозірний з моєї сотні, — озвався сотник Забігайло. — А тільки чого один? Їх там троє було.

— І чого коня гонить у чвал? Мабуть же, не для того, аби повідомити нам втішну новину, — зауважив Микошинський. — Він озирнувся на вози, на довгу вервечку козаків, які їхали по двоє. Тоді підняв булаву і обоз спинився.

Скоро вже стало чути глухий тупіт. То справді був один з трійці дозірних, що їх гетьман виставив на відстань десяти верст від валки з усіх чотирьох сторін. Наблизившись, козак осадив білого коня, тоді вистрибнув із сідла і, скинувши шапку, вклонився.

— Вітаю, панове старшино! — Він звертався до всіх, але дивився на сотника Забігайла.

— Бувай здоровий, Менею, — сказав той. — Де решта дозору?

— Татари… Ми наткнулися на невеликий загін. Данило у вибалку причаївся аби діждатися орди та довідатися про їхню чисельність, а Улас назирці їхатиме за вивідниками. — Козак відвернув високого коміра кожуха, явивши вусате молоде обличчя.

— З чого ти взяв, що то саме татари? — озвався гетьман.

— Ну, — коні низенькі татарські; клобуки на головах