Читати книгу - "Фундація та Земля"

— Що?

— Я сказав, що в нас є відповідь. Я намагався сказати це вам на Мельпоменії щонайменше п’ять разів, але ви були настільки захоплені тим, що робили…

— Яка відповідь? Про що ви кажете?

— Про Землю. Думаю, я знаю, де Земля.

Частина VI

Альфа

Розділ шістнадцятий

Центр світів

1

Тревіз надовго втупився в Пелората, і то з очевидним невдоволенням. Тоді спитав:

— Ви побачили щось, чого не побачив я, і не сказали мені про це?

— Ні, — сумирно відповів Пелорат. — Ви бачили це, і, як я вже сказав, я намагався пояснити, але ви були не в настрої мене слухати.

— То спробуйте ще раз.

— Не цькуйте його, Тревізе, — сказала Блісс.

— Я не цькую його. Я прошу інформації. А ви не ставтесь до нього, як до дитини.

— Прошу, — мовив Пелорат, — послухайте мене, а не одне одного. Пам’ятаєте, Ґолане, ми обговорювали перші спроби дізнатися походження людей? Проєкт Яріффа? Ну знаєте, намагання скласти графік часів заселення різних планет, опираючись на припущення, що планети заселятимуть порівну в усіх напрямках від світу походження. А тоді, рухаючись від новіших до старіших планет, ми б з усіх напрямків наближались до першосвіту.

— Пам’ятаю, він не спрацював через ненадійність дат заселення, — нетерпляче кивнув Тревіз.

— Саме так, старий друже. Але світи, з якими працював Яріфф, були частиною другого поширення людської раси. Тоді гіперпросторові подорожі вже вельми розвинулися і розселення мало відбуватися доволі нерівномірно. Стрибати на дуже великі відстані було дуже легко, тож розселення не обов’язково тривало радіально симетрично. Це точно ускладнювало проблему ненадійності дат. Але, Ґолане, подумайте секунду про світи косміків. Вони — перша хвиля поселення. Гіперпросторові подорожі тоді були не такі розвинені й на великі відстані стрибали мало, якщо стрибали взагалі. Під час другої хвилі було заселено мільйони світів і, можливо, хаотично, а за першої хвилі населилися лише п’ятдесят і, напевно, методично. Мільйони світів другої хвилі залюднили за двадцять тисяч років, а п’ятдесят світів першої хвилі — за декілька століть, майже миттєво. Ці п’ят­десят сукупно мають існувати в межах приблизно симетричної сфери від світу походження. У нас є координати п’ятдесяти світів. Пам’ятаєте, ви фотографували їх зі статуї? Що б чи хто б не знищував інформацію про Землю, вони або прогледіли ці координати, або не подумали, що ті можуть дати нам потрібну інформацію. Усе, що вам потрібно, Ґолане — це налаштувати координати з поправкою на останні два­дцять тисяч років зоряного руху, а тоді знайти центр сфери. Ви опинитеся приблизно біля сонця Землі, чи принаймні там, де воно було двадцять тисяч років тому.

Упродовж цієї розповіді рот у Тревіза повільно роззявлявся, і знадобилося кілька секунд, щоб стулити його, коли Пелорат завершив.

— І чому я про це не подумав? — мовив Тревіз.

— Я намагався вам сказати, коли ми ще були на Мельпоменії.

— Певно, що так. Перепрошую, Янове, що відмовився слухати. Річ у тім, що мені не спадало на думку… — Він присоромлено замовк.

— Що я міг сказати щось важливе, — тихо хихотнув Пелорат. — Гадаю, зазвичай я й не сказав би, але розумієте, це моя царина. Я певен, що загалом ви маєте цілком виправдане право мене не слухати.

— Ніколи. Це не так, Янове. Я почуваюся дурнем і цілком на це заслуговую. Вибачте мені ще раз. А зараз я мушу сісти за комп’ютер.

Вони з Пелоратом зайшли до кабіни пілота, і Пелорат, як і завжди, водночас із зачудуванням та невірою спостерігав, як Тревіз розташував руки на робочій поверхні й став майже єдиним організмом із комп’ютером.

— Мені доведеться зробити деякі припущення, Янове, — сказав Тревіз із доволі відсутнім через занурення в комп’ютер виразом обличчя. — Доведеться припустити, що перше число — відстань у парсеках, а інші два — кути в радіанах: перший, так би мовити, вгору і вниз, а другий — праворуч і ліворуч. Доведеться припустити, що плюс і мінус для кутів використовують за галактичним стандартом, і що відмітка нуль-нуль-нуль означає сонце Мельпоменії.

— Звучить доволі логічно, — зазначив Пелорат.

— Хіба? Є шість можливих варіантів компонування літер, чотири можливі варіанти компонування символів, відстані можуть бути не в парсеках, а у світлових роках, а кути не в радіанах, а в градусах. Це одразу дев’яносто шість різних варіантів. Додайте до цього, що, якщо ці відстані у світлових роках, я не певен щодо використаної тривалості року. І також я не знаю, якими саме умовними одиницями вимірювали кути — в одному випадку, гадаю, від екватора Мельпоменії, але який у них нульовий мериді…

— Тепер у вас усе звучить безнадійно, — спохмурнів Пелорат.

— Не безнадійно. У цьому списку є Аврора і Солярія, а я знаю їхнє місце в космосі. Я введу координати й перевірю, чи зможу їх знайти. Якщо опинюся не там, то підлаштовуватиму координати, доки не опинюся де треба, і це повідомить мені, у яких припущеннях щодо мірил координат я помиляюся. Щойно виправлю свої припущення, зможу шукати центр сфери.

— Чи не буде важко вирішити, що саме змінювати, усіма цими можливостями?

— Що? — перепитав Тревіз, дедалі більше занурюючись. Коли Пелорат повторив запитання, сказав: — Що ж, є шанси, що координати відповідають галактичному стандартові, і зробити поправку на невідомий нульовий меридіан буде неважко. Ці системи визначення космічних локацій розробили дуже давно, і більшість астрономів упевнені, що вони передують міжзоряним подорожам. Люди де в чому дуже консервативні й майже ніколи не змінюють числові одиниці, коли звикнуть до них. Гадаю, вони навіть можуть помилково вважати їх законами природи. І це на краще, бо я щиро впевнений, що якби кожен світ мав власні одиниці вимірювання, які змінювалися б щостоліття, то наукові досягнення загальмували б і зовсім зупинилися. — Говорячи, Тревіз, очевидно, водночас працював, бо слова лунали із зупинками. Тоді пробурмотів: — А тепер помовчмо.

Після цього обличчя Тревіза спохмурніло й зосередилося, аж доки за кілька хвилин депутат не відкинувся в кріслі й повільно не видихнув. Тихо мовив:

— Одиниці збереглися. Я знайшов місце розташування Аврори, у цьому немає сумнівів. Бачите?

Пелорат задивився на зоряне поле й на яскраву зірку близько до центру:

— Ви впевнені?

— Не важливо, що думаю я. Комп’ютер упевнений. Усе ж таки ми відвідали Аврору. У нас є її характеристики — діаметр, світність, маса, температура, спектральні подробиці, не кажучи вже про розташування сусідніх зірок. Комп’ютер каже, що це Аврора.

— Тоді, гадаю, ми маємо повірити йому на слово.

— Маємо, повірте. Дозвольте я налаштую екран, і комп’ю­тер зможе взятися до роботи. У нього є п’ятдесят наборів координат, і він використовуватиме їх по черзі.

Говорячи, Тревіз порався над екраном. Комп’ютер регулярно працював у чотирьох вимірах часопростору, однак для людського огляду рідко була потреба в більш ніж двох. Тепер же екран нібито розклався в темний об’єм, настільки ж глибокий, наскільки високий і широкий. Тревіз майже повністю вимкнув світло в кімнаті, щоб легше було спостерігати зоряний блиск.

— Зараз почнеться, — прошепотів він.

За мить з’явилася зірка — а тоді ще, і ще одна. З доданням кожної нової екран змінювався, щоб вміщати їх усі. Скидалося, ніби космос відсувається від погляду, захоплюючи дедалі більшу панораму. Поєднати це зі зсувами вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч…

Нарешті з’явилися