Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Весь мокрий одяг ми повісили на гілках біля входу, щоб той просох та щоб прикрити вхід від вітра. 

Родосвіт скрушно вилаявся, коли зрозумів що його чарівна коробочка-запальничка теж потонула. Його трусило від холоду не гірше за мене, і він шарив поглядом по колу, наче міг знайти у печері щось, що могло допомогти.

На моє скиглення що потонули й ковдри, він тільки відповів:

- Ковдри..еге ж. А ще уся моя зброя, їжа і та чортова грамота, хай їй грець!

Я про себе зрадів що моя скринька залишилась зі мною. Брат завзято переривав власні кишені.

- Мені зд-д-дається тут має хтось б-б-бути, - вихопилося в мене. Я підтримував бесіду щоб хоч якось відволіктися від думок про холоднечу.

- Ти про що? Ти щось бачив? Когось у глибині?

Я струсонув головою:

- Ні, просто я бачу тут цю печеру таку з-з-зручну й недалеко від води. Якби я був хижаком, я б влаштувався тут на зимівлю.

- Сподіватимемося, що ти помиляєшся. В мене немає жодної зброї, щоб піти і перевірити глибше. Гадаю, і ти не можеш ввімкнути цей твій дивний зір просто зараз?

Я кивнув, намагаючись не відкусити собі язика через дрижаки. 

- Мож-ж-жливо, коли мене припине трясти, - брат на це тільки хмикнув.

- Тож сидимо собі тихесенько і все.

Тихесенько не вийшло. Клацання моїх зубів дедалі сильнішало. Тоді Родосвіт велів роздягнутися, що я зробив. Він відійшов ближче до виходу з печери і також роздягся. Хоч як він відвертався від мене, я все одно побачив:

- Що це? - вихопилося в мене. Не дочекавшись відповіді, я підбіг до брата. Трохи нижче його ребер зяяла чорна, запекла рана, що сочилася гноєм. - Коли це ти так? Що трапилося?! Тобі не боляче?

Родосвіт наморщив чоло, але більше не намагався прикрити поранення. Він втомлено зітхнув:

- Ось коли не треба, ти бачиш усе. 

- Що це таке?!

- Пам’ятка від Духу Лісу. 

Я завмер на мить, не вірячи власним вухам.

- Від того, що…

- Так, від того самого, що ти бачив у ворожбитів. Того, що похрестив тебе у власні послідовники. Від того, що вмив тебе вогнем, водою і повітрям. Ха!

- Але…

- Це плата за цікавість і невігластво. За дурість і користь. 

- Коли ж це сталося? 

Брат спочатку не відповідав. Стояв, спершись на каміння і опустивши чоло, наче збирався з силами. Потім підвівся і подивився на мене, і погляд його скидався на погляд мерця - мутні й безвиразні очі дивилися з білого обличчя: 

- Десь із два роки тому. Так я і познайомився з ворожбитами. Вони врятували мене тоді. 

- І тобі не боляче вже? Тобі покращало?

- Щось на кшталт.

Я відчував що він каже аж ніяк не правду, чи не всю правду. Я дійсно намагався утриматися від подальших питань. Бачив, що вони його дратують, але не зміг:

- Ось що за згаданка, про яку говорив Брамар. Що ж ти скоїв такого щоб…?

Родосвіт наморщив чоло й сжав руки в кулаках, наче йому і зараз боліло. 

- Дурість. Ось що я скоїв.

- Але ж ти будеш в порядку, так?

- Ні! - виплюнув він слово, наче прокльон. - Ні, я не буду в порядку! Сам як гадаєш?! Чи ця подряпина виглядає так, наче ти зможеш її залікувати, пане травнику?! Ні! 

Він зірвався і його понесло:

- Чи я не жалкую про те що викинув такого дурня?! Так! Чи я не волів, щоб в мене був батько, який попіклувався б мною? Який застеріг би мене від подібного? Так! Але у мене не залишилося часу на те, щоб перейматися цим! - крикнув він і одразу ж затих. 

Я відчував десь всередині, він жалкував про те що сказав це. Але мене було вже не зупинити.

- Що ти таке кажеш? Про що це ти? Що значить, не залишилося часу?

Коли брат заговорив, в його голосі бриніли розпач і біль:

- Тільки те, про що ти й сам здогадуєшся.

Я відмовлявся вірити у сказане. Стукав зубами і міркував, міркував, міркував, поки не заболіла голова. 

- Але я не розумію, як...

Родосвіт не дав мені договорити. Він похитав головою, стискаючи величезні кулаки стиснутими. Я майже відчував весь його біль, що звернувся клубочком всередині, якраз там, де зяяло страшне поранення. На білому обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли Родосвіт почав розповідь:

- Наш батько ніколи нічого нікому не розповідав. Гадаю, це в нас фамільна риса. Тож не бідкайся, він поводився наче той довбень не лише з тобою. Він до мого останнього дня у родині поводився так, наче мене не існувало. Як би зневажливо він не ставився до діда, до тебе, до всіх навколо - крім тих, хто йому якимось чином був потрібен для його цілей - мене він просто не помічав. Крім одного разу. Одним ранком він просто сказав мені: ти ніколи не матимеш родини, не одружишся і не станеш ніким. І все. Більше ані пари з вуст. Як би я не молив щоб він пояснив чому, він мовчав. Потім пригрозив що вижене у ліс, якщо я продовжу допитуватися. І все, після того поводився наче нічого не сталося. Мене це не влаштовувало. Отже, я збіг з дому. На власну біду. Але тоді я просто відчував, що мусив піти з дому. І пішов у мисливці.