Читати книгу - "Танок драконів"

дитина,— провадив Заро,— але Егон Емерос Елегантний підвівся й мовив: «Вона — дурна дитина, божевільна, необачна й надто небезпечна, щоб залишати їй життя». Ваші дракони, поки були маленькі, були справжніми дивом. Виросли — і принесли смерть і спустошення, стали вогненним мечем, який навис над світом,— Заро витер сльози.— Слід було мені вбити вас у Карті.

— Я ж була гостею під вашим дахом, я їла з вами м’ясо і пила мед,— озвалася Дані.— В пам’ять про все, що ви для мене зробили, я пробачу вам ці слова... один раз... але не смійте більше мені погрожувати.

— Заро Зоан Даксос не погрожує. Він обіцяє.

Її сум перетворився на лють.

— А я вам обіцяю: якщо ви не поїдете до зорі, ми дізнаємося, чи здатні брехливі сльози погасити драконове полум’я. Забирайтеся, Заро. Негайно.

Він забрався, але карту світу залишив. Дані знову всілася на лавку й задивилася на далекий Вестерос, який лежав за синім шовковим морем. «Одного дня»,— пообіцяла вона собі.

Наступного ранку галери самого Заро відпливли, але «дарунок», який він привіз, так і залишився в Невільничій бухті. На щоглах тринадцятьох картянських галер маяли на вітру довгі червоні вимпели. А коли Дані спустилася до двору, на неї чекав гонець з кораблів. Без жодних слів він поклав їй до ніг чорну атласну подушку, на якій лежала одна закривавлена рукавичка.

— Що це? — запитав Скагаз.— Закривавлена рукавичка...

— ...означає війну,— сказала королева.

Джон

— Стережіться щурів, мілорде,— мовив Стражденний Ед, який вів Джона сходами вниз, тримаючи в руці ліхтар.— Якщо на них наступиш, вони жахливо пищать. З дитинства пам’ятаю: моя матінка так само пищала. Отак подумати, у ній, мабуть, жив щурик. Мишасті кости, очиці-ґудзички, і сир любила. Може, і хвоста мала, я не перевіряв.

Весь Чорний замок з’єднаний лабіринтом підземних коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами». Під землею темно й похмуро, тож улітку хробачими ходами послуговувалися мало, та коли повіяли зимові вітри й повалив сніг, тунелі стали найкоротшим шляхом, щоб дістатися з однієї частини замку в іншу. Стюарди вже ними користувалися. Просуваючись тунелем і слухаючи попереду луну власних кроків, Джон побачив, що у кількох стінних нішах горять свічки.

На перетині чотирьох хробачих ходів чекав Бовен Марш. З ним був Вік Вістря, довгий і худий, як спис.

— Ось рахунки за три місяці,— повідомив Марш Джонові, простягаючи товстий стос паперів,— для порівняння з теперішніми запасами. Почнемо з хлібниць?

Вони рушили крізь сіру імлу підземелля. Всі комори зачинялися товстими дубовими дверима, замкненими на висячі замки завбільшки з тарелі.

— Крадіжок не виявлено? — запитав Джон.

— Поки що ні,— сказав Бовен Марш.— Та коли прийде зима, вашій милості краще буде виставити тут охорону.

Вік Вістря носив ключі на шиї. Джонові вони всі здавалися однаковими, однак Вік безпомильно обирав ключ до будь-яких дверей. Опинившись у коморі, він діставав з торбинки крейду завбільшки з кулак і, рахуючи діжки, мішки й барила, ставив на них позначки, а Марш порівнював нові цифри зі старими.

У хлібницях зберігалися овес, пшениця і ячмінь, а ще барила з борошном грубого помелу. В овочевих погребах з бантин звисали намиста з цибулі й часнику, а на полицях громадилися мішки моркви, пастернаку, редьки й білої і жовтої ріпи. В одній коморі зберігалися круги сиру такого розміру, що зрушити їх можна було тільки вдвох. У наступній стояли височенними стосами діжки солонини — яловичина, свинина, баранина та тріска. Під вуджарнею зі стелі звисали сотні окостів і тисячі довгих чорних ковбас. У комірці з прянощами знайшлися перець, гвоздика, цинамон, гірчичне зерно, коріандр, шавлія проста і мускатна, петрушка, кавалки солі. Десь зберігалися діжки з яблуками і грушками, сушений горох і сушений інжир, мішки горіхів, каштанів, мигдалю, підсушений копчений лосось, залиті воском глиняні горщики з оливками в олії. В одній коморі знайшлася зайчатина в горщиках, оленяча нога в меду, квашена капуста й буряк, солона цибуля, яйця й оселедець.

Переходячи з одного підземелля в інше, Джон відчував, як у хробачих ходах холоднішає. Незабаром він уже бачив у ліхтарному світлі, що з рота в нього вихоплюється пара.

— Ми під Стіною.

— А скоро опинимося всередині,— сказав Марш.— На морозі м’ясо не псується. Для тривалого зберігання це краще, ніж соління.

Наступні двері були з іржавого заліза. За ними відкрилися дерев’яні сходи нагору. Дорогу показував Стражденний Ед з ліхтарем. Сходи вивели в тунель, що завдовжки був як велика зала у Вічнозимі, але завширшки — як звичайний хробачий хід. Крижані стіни наїжачилися залізними гаками. З усіх гаків звисали туші: оббіловані олені й лосі, розрізані навпіл коров’ячі туші, під стелею — велетенські свині, безголові вівці й кози, навіть коні й ведмеді. Все було вкрито памороззю.

Поки лічили, Джон стягнув з лівої долоні рукавичку й торкнувся найближчого оленячого окосту. Пальці прилипли, а коли він їх відірвав, то відірвалося і трішки шкіри. Пучки пальців задубіли. «А чого ти чекав? Над головою крижана гора — стільки тонн, що навіть Бовенові Маршу не полічити». І все одно в приміщенні було наче холодніше, ніж мало би бути.

— Усе ще гірше, ніж я очікував,— оголосив Марш, закінчивши. Голос у нього був похмуріший, ніж у Стражденного Еда.

У Джона було таке враження, що тут зібрано все м’ясо на світі. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».

— Як це так? А мені здалося, що харчів дуже багато.

— Літо було довге, врожайне, лорди виявили щедрість. У нас тут запасів вистане на три роки зими. Якщо заощаджуватимемо — на чотири. Та якщо нам доведеться годувати всю цю королівську рать ще й дикунів... У самій тільки Кротівці зібралася тисяча голодних ротів, а вони все прибувають. Учора під браму прийшло троє, а позавчора — дюжина. Я так більше не можу. Оселити їх у Дарі — це чудово, але сіяти вже запізно. До кінця року ми сидітимемо на ріпі, горосі й каші. А потім доведеться кінську кров пити.

— Ням! — зронив Стражденний Ед.— Ніщо не смакує краще за кухлик гарячої кінської крові холодної ночі. Я люблю ще щіпку цинамону всипати.

Лорд-стюард не звернув уваги.

— І почнуться хвороби,— провадив він,— кров з ясен, випадіння зубів. Мейстер Еймон завжди казав, що це лікується лаймовим соком і свіжим м’ясом, однак лайми в нас закінчилися ще