Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Однак схожий хід думок можна побачити й в Давній Греції, де він згодом став панівним: «Незадовго після цього Протагор, перший і найбільший зі софістів, наголошує на своєму переконанні, що історія людства — це історія втечі від прадавнього незнання, страху й порожньої цивілізації, а також історія поступового покращення умов життя як наслідку постійного поглиблення знань»[818]. Наприкінці VI ст. до н. е. Ксенофонт вірив, що «боги не відкрили людям всі знання ще на самому ж початку, але людям довелося з плином часу до всього дійти самим»[819].

У діалозі «Протагор» Піфагор описує зворушливу сцену, у якій «Прометей скаржиться на жахливе покарання, яке на нього наклав Зевс за те, що він приніс людям вогонь, цим самим давши їм можливість інтелектуального й культурного росту, тож люди могли дорівнятися до богів. У жодній літературі не існує більш зворушливого пасажу, ніж той, де Прометей, навіки приречений відбувати своє покарання, розповідає, як він знайшов на землі людей у вбогих умовах проживання, які жили в печерах як звірі, затуркані, у постійному страху, підставлені під всі можливі страждання. Прометей приніс людям вогонь і показав їм шлях, як можна власними зусиллями помалу рухатися вперед до культурного процвітання, вивчати мови, мистецтво, вчитися ремеслу, техніці та тому, як спокійно жити всім гуртом у групах чи союзах»[820].

Ми можемо знайти тут схожий мотив, як в історії про рай. В обох випадках ішлося про пізнання, яке принесло засадничий поворот у житті людства, чи то вже йшлося про Дерево пізнання (добра й зла), чи про технічні знання від Прометея. Пізнання, знання, які супроводжують прогрес, так само як і гнів Бога чи богів, — це кінець душевної гармонії та достатку. Зв’язки з божим творцем було порушено й відновлення їх вимагає багатьох зусиль, так само як через пізнання ми відділилися від стану достатку, до якого тепер постійно намагаємося повернутися через інтелектуально-фізичні зусилля. Це сталося й з Енкіду: «Степова звірина тіла його уникала. Підхопився Енкіду, — зіслабли його м’язи, вклякли ноги — і звірі пішли від нього. Змирився Енкіду, — не побіжить, як бувало! Та став він мудрійший і розумом глибший»[821]. Після цього кроку він назавжди втратив гармонію зі своїм оточенням, звідки сам походив і яке було йому домівкою. Тварини вже більше ніколи не приймуть його назад, він більше ніколи не зможе з ними вільно бігати й розуміти світ, звідки сам походить.

Епоха пост-егоїстична?

Матеріальний прогрес у багатьох напрямах став світською релігією, а разом з цим і найбільшою надією й вірою нашої сучасної епохи. Роберт Нельсон, економіст, який детально займався цією проблемою і написав про це дві книги, стверджує, що «багато економістів гарячково, аж набожно вірить у прогрес, у прогрес, який фундаментально змінює і покращує призначення людини»[822]. Економіст Роберт Самюельсон описує це так: «У кожної епохи є свої ілюзії. Наша ілюзія — це гарячкова й непохитна віра в силу процвітання»[823].

Ми, економісти, звичайно ж усвідомлюємо (чи принаймні Френк Найт усвідомлював), що живемо у «середовищі, у якому наука як така стала релігією»[824]. До речі, релігійності навіть не потрібні певні визначені божества. Загальноприйняте визначення релігії, яке ввів Верховний суд Сполучених Штатів Америки (на основі ідеї Пауля Тілліха, імовірно найвизначнішого протестантського теолога ХХ ст.), вважає «дійсною релігією широкий діапазон “систем віри”», навіть попри те, що їм бракує «будь-якої прив’язки до надприродних сил чи сутностей». Початкове релігійне уявлення прогресу секуляризувалося в технічну віру, у науку, яка нас (не особисто кожного, загалом) врятує. І що багатство нас не лише зробить щасливими, задоволеними та врівноваженими, вільними й сильними, але і сформує краще суспільство як таке (загалом або ж на землі). Іншими словами, ми помітимо тут технічну субституцію, заміну чи досягнення своєї внутрішньої духовно-психологічної мрії за допомогою зовнішнього прогресу в кількості й якості прибутку.

Тобто у прогресі ми вбачаємо надію на рятівне вирішення проблем матеріальних, суспільних та багатьох внутрішніх. Та й це ще не все: також ми асоціюємо з ним мрію про моральне (все) виправлення та зміну людей, викорінення егоїзму через багатство, достаток, надлишок. Принаймні класики цієї галузі це (відкрито) визнавали. Ідея, що прогрес може врятувати світ, стала певною формою суспільної надії та віри (яку потрібно заслужити, відпрацювати) par excellence. Наприклад, Девід Г’юм вірив, «якби природа нас обдарувала надміром матеріальних багатств і в кожного було би достатньо всього, тоді було б очевидно, що в цьому блаженному стані процвітали б усі чесноти». У світі б панувала справедливість і «суддівство стало б не потрібним». Джон Стюарт Мілль, ще один з батьків економіки[825] вірив, що «взаємне затоптування, знищення, виштовхування зі застосуванням гострих ліктів та наступання на п’яти» — це лиш синдром перехідної доби[826]. Після закінчення цього періоду росту ми опинимося в «стабільній добі», коли «ніхто вже не хотітиме бути багатим»[827]. Мілль у розділі «Of the Stationary State» ставить таке запитання:

У попередніх розділах читач міг познайомитися із загальною теорію економічного прогресу суспільства у тому розумінні, у якому ці терміни ширше вживаються, тобто прогрес капіталу, популяція і продуктивність праці. Проте якщо ми плануємо хоча б мінімальний рух уперед, який в принципі може бути необмеженим, нам буде замало просто пройтися слідами закономірностей цього руху; не лишається нічого іншого, ніж запитати: У чому його ціль? До якої цілі прямує суспільство, проходячи крізь цей промисловий прогрес? А коли прогрес закінчиться, на якому етапі перебуватиме людство? Адже люди, які займаються політичною економікою, все ж мали б розуміти, що нарощування багатства не може бути безконечним[828].

Нам не варто забувати, що ще задовго до свого зародження економіка вже вважалася «понурою наукою» (dismal science). Передусім завдяки Томасові Мальтусу вона не давала більшості населення жодної надії на краще завтра, майбутнє не було таким оптимістичним, прогрес не був лікувальним. І нагадував він (робітничому класу) радше пекло на