Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

був забруднений кров'ю. В кишені халата винюхав пряники, і, поки студент прокинувся, встиг добути один з них і замацькати кишеню кров'ю. Навмисне не придумаєш… Вчора я наказав відловити цього собаку, але він чкурнув із засідки гицлів. Довелося його пристрелити. Пес, що скуштував людської крові, небезпечний ще більше.

Жінка гидливо і водночас пильно вдивлялася в брудну волохату звірину.

— Ось, власне, і вся історія, — підсумував Правик і випростався.

— А як же тепер ми? — жінка теж повільно підвелася. У великих темних очах її застигла розгубленість.

— Ви поза підозрою. Ви — вільні люди, — розвів руками слідчий.

Він розумів, що мала на увазі Марта, що тривожно забилось у запитанні, яке вихопилося в неї мимохіть. Але що він міг сказати їм?

«Усміхніться, красуне, це вам так личить…» «Не вішай носа, хлопче. Здати вчасно залік — далеко не головне в житті…»

Що він міг їм сказати? Хіба він знав, як їм бути далі? Тільки ці бджоли, запрограмовані вищим розумом, достеменно знають, як і що їм робити зараз, завтра, позавтра, завжди…

1990 рік

СІЛЬСЬКИЙ УЇК-ЕНД

День почався гарно — дзвінком Бучина.

— Вітаю вас, майоре. Цвак опритомнів.

— Повтори! — гукнув у слухавку Правик.

— Кажу, бібліотекар ожив, навіть не стогне вже. Дві миски каші виїв.

— А лікар що?

— Каже, що криза минула, житиме чортяка. Які будуть розпорядження?

Правик секунду поміркував:

— Поклади в найближчій церкві свічечку.

Бучин силувано зареготав.

— Свічка зачекає… А от нам би поквапитись, поки залізо гаряче! Я оце… не втримався… почав розпитувати його і, знаєте, що він сказав?

— Що? — майор затамував подих.

— Сказав: «Я нічого не пам'ятаю. Ніхто мене не вбивав. Нещасний випадок. Дайте мені спокій». А сам позирає злякано, як щур з муки. Боїться чогось. Не хоче, мабуть, видати вбивцю.

— Та це ж чудово! — видихнув Правик.

— Не розумію вас, товаришу майоре, — здивувався Бучин.

— Цей воскреслий чорнокнижник, напевно, вперше в житті зробив добру справу. Перед брамою пекла згадав, що існує таке поняття, як сумління.

Бучин ледве не рюмсав на тому кінці дроту:

— Убийте мене, але я нічого не розумію. Може, після безсонної ночі в лікарні мій мозок погано працює…

— Отож. Кидай усе, поснідай і відсипайся.

— Товаришу майоре, але ж справу треба довести до кінця…

Правик підсумував жорстко і зовсім тихо — він завжди говорив так, коли хотів дати знати співбесіднику, що розмову закінчено:

— Сержанте, від сьогодні «справи бібліотекаря» не існує. Вважай, що ти мав рацію щодо попільниці…

День почався гарно. Настрій не зіпсував навіть маленький поріз на борлаку під час гоління. Правик старанно припік ранку угорськими квасцями, заходився розтирати долонею потилицю, що тупо нила зранку. А сам згадував, перебирав у пам'яті останні три дні, «сільський уїк-енд», як назвав їх полковник Баглай.

Ось так завжди. Ледь-ледь розпогодиться над твоєю бідною головою, задрімає сатана, втихомириться на день-другий міська шпана — можна б нарешті розслабити розшарпані нерви, привести до ладу папери і власні думки, відпочити від крові й житейського бруду… Та де там. Шеф ревно оберігає його від розмагнічення, дбає про його робочу форму. Гадає, що коли навантажиш віслюка недостатньо, той ляже… Цікаво, що цього разу хоче підкинути? Здається, в місті спокійно.

Полковник заклопотано перетасовував аркуші на столі, наче розкладав хитромудрий пасьянс: яким би це козирем приголомшити карний розшук? Підкрадався манівцями.

— Ти славно покрутився за цей місяць. Продихни трохи, відпочинь від міської веремії. Знаєш що? — а махни на село. Подихай озоном, пожуй садовину без нітратів.

Правик звів у подиві брови.

— Що, вже й міліцію посилають на косовицю? — в'їдливо запитав.

Баглай спохмурнів:

— Районщики запарились, треба хлопцям допомогти. Всього на день-другий роботи. Від тебе вимагається лишень консультація. Дільничний там, кажуть, меткий хлопець. Ти його тільки спрямуй, а сам сиди й вишневими кісточками плюй у небо. Уїк-енд. Ти ще мені дякувати за це будеш.

— Дякую, — приречено зітхнув Правик.

Полковник ще довго розводив про службову солідарність і жертовність на вахті державної законності й правопорядку, а майор втупився очима у вату, що стирчала з вуха шефа, і подумки промовляв своє давнє закляття: «Хіба можна гніватись на людину за те, що вона не така, якою хочеш її бачити ти». Ця молитва не раз рятувала його від внутрішніх вибухів. Допомогла й зараз.

— Напевно, когось прохромили вилами на межі? — запитав примирливо. Не сумнівався, що там убивство, інакше для чого виряджати його, та ще з такою підбадьорливою тирадою. Леоніду Правику вже кілька років доручали здебільшого «мокрі» справи.

— Ні, бібліотекаря вбили в Сорочому. Уявляєш? Можеш узяти ще когось.

— Спочатку сам гляну…

Сороче лежало обіч магістрального шляху, за крем'янистою горою, у розлогій балці. Будинки, двори і навіть вулиці ховалися від спеки під кронами старих черешень, у вітті яких діловито ярмаркували сороки. Ось чому — Сороче. Приїзд гостя вони привітали істеричним скрекотом.

Правик заїхав у двір клубу й побачив у сусідньому городі, відмежованому зеленим тином, молоду жінку в дорогій, як на будній день, дірчастій льняній сукні.

— Де бібліотека?

Вродлива русявка кивнула на облущені двері з тильного боку споруди. Та його вже помітили з вікна, вийшли назустріч. Молодий вусатий міліціонер і миршавий чоловічок у м'ятому костюмі. Його виснажене обличчя було неначе припорошено пилом.

— Дорофей, завклубом, — блиснув той запаленими білками очей і нерішуче простяг кощаву руку.

«Тихий п'яничка», — подумав Правик.

— Дільничний інспектор Віктор Бучин, — відкозиряв симпатичний молодик у формі. І проникливо затарахкотів: — Я як побачив на підлозі труп, одразу побіг до школи…

— Навіщо? — поцікавився Правик.

— По крейду. Треба ж було зробити обрис його положення.

В приміщенні ліворуч від столу майор побачив розкарячену фігуру, виведену крейдою на зачовганій дерев'яній підлозі. Поряд лежав перекинутий фанерний ящичок з читацькими формулярами й чимала каменюка.

— Він був непритомний, але ще живий. На чолі рана з ум'ятиною. Ось на цьому місці, — дільничний помацав спітніле чоло Дорофея. Той дрібно закліпав очима, шморгнув носом. — А це — зброя, — міліціонер наблизив палець майже за міліметр до каменя-попільниці.

Власне, це був уламок якоїсь магматичної породи з видовбом у формі виноградного грона. Камінь правив за попільницю.

«Такою цяцькою і коня можна вкоськати, — подумав Правик. — Отже, коли було нанесено удар, жертва або сиділа, або стояла біля столу… Ні, не сиділа, інакше не відлетіла б на два метри. А якщо не сиділа, то бачила намір зловмисника, могла боронитися. В лоб несподіваних