Читати книгу - "Буремний Перевал"

Тепер ти знаєш усе, Неллі. Якщо мені не дозволять приходити до Буремного Перевалу, двоє людей будуть нещасними; а якщо ти нічого не скажеш татові і я продовжуватиму туди А ходити, це нікому не зашкодить. Ти не скажеш, ні?

— Я скажу вам про своє рішення завтра вранці, міс Катрино, — відповіла я. — Треба все зважити. Ви лягайте спати, а я піду все обміркую.

Міркувала я вголос — у присутності хазяїна; з її кімнати я пішла просто до нього й розповіла всю історію, не передаючи тільки її розмов із кузеном і не згадуючи про Гортона. Містера Лінтона це стривожило й засмутило — хоча він і намагався мені цього не показувати. Вранці Катрина, між іншим, дізналася, що я зрадила її довіру і що її таємні побачення буде припинено. І марно вона плакала, і нарікала на заборону, і благала батька пожаліти Лінтона; вона могла втішитися лише батьковою обіцянкою, що він сам напише племінникові та дасть йому дозвіл приходити до Грейнджу, коли той захоче, але нехай не очікує на Катрину в Буремному Перевалі. Мабуть, якби містер Лінтон був краще обізнаний щодо його вдачі та стану здоров'я, він би знайшов у собі сили позбавити доньку й цієї непевної втіхи.

Розділ двадцять п'ятий

— Усе це відбувалося минулої зими, сер, — сказала місіс Дін, — щонайбільше рік тому. Минулої зими… лишень подумати, та я й гадки не мала, що за дванадцять місяців розважатиму чужу людину розповіддю про їхні сімейні справи! А втім, хтозна, чи довго ви будете для них чужинцем? Ви надто молоді, щоб удовольнитися самотнім життям; й мені чогось здається, що той, хто побачив Катрину Лінтон, не може її не покохати. Ви посміхаєтеся; то чому ж ви тоді щоразу так зацікавлено оживаєте, коли я заводжу мову про неї? І чому ви попросили мене повісити її портрет над коминком? І чому… — Стривайте, моя люба подруго, — перервав я. — Вельми ймовірно, що я міг би її покохати — та чи покохає вона мене?

Я надто не впевнений у цьому, щоб ризикувати своїм спокоєм. І до того ж мій дім не тут. Я прийшов із іншого, неспокійного світу — і маю туди повернутись. Розповідайте-но далі. Чи скорилася Катрина наказам батька?

— Скорилася, — відповіла економка. — Любов до батька досі була провідним її почуттям. Він говорив без гніву; говорив із безмежною ніжністю — як людина, що мусить покинути своє кохане дитя серед ворогів, і лише батьківське напутнє слово буде єдиним оберегом, який він може їй заповідати. Він сказав мені за кілька днів потому: «Я б волів, аби мій племінник написав чи прийшов до нас, Неллі. Скажіть відверто, що ви про нього думаєте: він змінився на краще? Або, може, на це буде надія, коли він подорослішає?»

— Він дуже кволий, сер, — відповіла я, — і навряд чи доживе до тої пори. Можу сказати лиш одне: він не схожий на свого батька; і якщо міс Катрина, собі на лихо, вийде за нього заміж, вона зможе дати йому раду, тільки якщо не буде нерозумно поблажливою. Однак вам, пане, з лишком вистачить часу, щоб із ним познайомитись і вирішити, чи він їй до пари: йому ще чотири роки чекати до повноліття.

Едгар зітхнув і, підійшовши до вікна, почав дивитись на Гімертонську церкву. Був туманний день, але лютневе сонце тьмяно прозирало крізь марево, й можна було розгледіти дві ялини на цвинтарі та декілька могильних каменів.

— Я часто молився, — заговорив він немовби сам до себе, — про наближення неминучого кінця. А тепер боюся його, мені страшно. Я думав, що навіть пам'ять про той день, коли я — наречений — ішов униз цією долиною, не буде солодшою для мене, ніж передчуття, що скоро — за кілька місяців, а може, й тижнів — мене віднесуть туди і покладуть у цій самотній пустці! Неллі, я був дуже щасливий із моєю маленькою Кеті: у зимові ночі й літні дні вона лишалася для мене живою надією, яка завжди десь поруч. Але я бував так само щасливим, коли розмірковував на самоті серед цих каменів, під старою церквою; коли довгими липневими вечорами лежав на зеленому мотильному пагорбі, і жадав, і прагнув тієї пори, коли лежатиму під ним також. Що я можу зробити для Кеті? Як мені її покинути? Я б ані хвилі не думав про те, що Лінтон — син Гіткліфа і що він віднімає її в мене, якби знав, що він зможе її втішити, коли вона втратить батька. Мене б не засмутило, що Гіткліф здобув свою перемогу, позбавивши мене останньої розради; але якщо Лінтон виявиться лише жалюгідним знаряддям свого батька, я не можу довірити йому свою дитину! І хоч як мені тяжко розбивати її палке серце, я маю бути несхитним у своєму рішенні — і завдавати їй болю, поки живу, і залишити її самотньою, коли помру. Люба моя дитина! Краще б мені віддати її на волю Господа і поховати її раніше, ніж сам спочину навіки!

— А ви покладіться на волю Господа, сер, — відповіла я, — і якщо ми втратимо вас — від чого хай вбереже нас милість Його, — я, з Божою поміччю, до кінця зостанусь її другом та охоронцем. Міс Катрина — добра дівчинка; я не боюся, що вона свідомо чинитиме зло; а людина, яка виконує свій обов'язок, завжди буває винагороджена.

Прийшла весна. Та до мого хазяїна не повернулися життєві сили, хоч він і почав знову ходити з донькою на прогулянки. Вона ж наївно вбачала в цьому ознаки одужання. До того ж обличчя в нього пашіло рум'янцем, а очі блищали, й вона була впевнена, що йому стає ліпше. У її сімнадцятий день народження він не пішов на цвинтар. Надвечір дощило, і я поспиталася:

— Ви ж сьогодні не підете з дому, сер? І він відповів:

— Ні, цього року доведеться трохи почекати.

Він знову написав Лінтонові, що дуже хотів би з ним побачитись; і якби хворий мав задовільний вигляд, не сумніваюся, що батько дозволив би йому прийти. Але хлопцеві було зовсім зле, і він за батьковою вказівкою відповів