Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.
Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.
— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець! — вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.- Єдиного хочу: опинитися в своєму кріслі!
Розділ дев'ятнадцятий
ОСТАННІ МИЛІ
Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали спочинку. З'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:
Дракон вгамувався,
Вже кості він склав, —
І панцер розпався,
І гнів одбуяв!
Поржавіє криця,
І трон упаде,
І сила відсниться,
І скарб відійде.
Трава зеленіє
І листя дерев,
І річка леліє
Й виспівує ельф:
Тра-ля! Тра-ля-лину!
Вертайте в долину!
Бо зірка ясніша
За всякий рубін,
Бо місяць біліший
За срібло скарбів;
Миліший-бо промінь
Затишних багать,
Ніж золото гномів, —
То нащо блукать?
Тра-ля! Тра-ля-лину!
Вертайте в долину.
Куди проти нічки
Йдете навпрошки?
Шумить собі річка,
Вже сяють зірки!
Дороги нерівні
І повні страхіть.
Тут ельфи, ельфівни
Вас раді зустріть
Із «Тра-ля-ля-лину».
Вертайте в долину!
Тра-ля-ля-лину,
Фа-ля-ля-лину,
Фа-ля!
Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався — коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало, — аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
Нумо, веселої всі заспіваймо!
Вітрику! В трави лягай-но негайно!
Зорі цвітуть, розквітає вже й місяць,
Вежі нічної віконця вже світять.
Нумо, таночку веселого підемо
Легко над травами, легко над квітами!
Річка сріблиться, тіні мигочуть,
Весело в травні ельфи регочуть.
Нумо тихішої — в соньки вгорнім його!
В дрімки вгорнімо і в дрімках лишім його!
Спить мандрівник. Будь, подушко, м'якою!
Люлі! О вербо, замри над рікою!
Сосно! До ранку мовчи, не зітхай.
Місяцю, щезни! Спить він нехай.
Цитьте ви, клени, дуби, ясени!
Річенько, цить! До світанку засни!
— Гей, веселе плем'я! — гукнув Більбо, виглядаючи у вікно. — Котра година за місяцем? Своєю колисковою ви б і п'яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую.
— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі дякуємо! — сміючись, відповіли ельфи. — Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.
— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки! — заявив гобіт. — Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!
І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.
Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.
Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.
— Веселенький мені травень! — вигукнув Більбо. — Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.
— Дорога ще далека, — зауважив Гандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Доїхали до річки, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори», після закриття браузера.
