Читати книгу - "Маленький Бізон"

Повернувшись до табору, ми наввипередки питалися батьків, чи буде війна.

— Ні! — відповідали ті вперто. — Будемо їсти м'ясо корів.

Восени того року канадські власті призначили нам резервацію на північ від річки Молочної. Ми мали жити там, наче звірі в клітці: нам не можна було переходити встановлених кордонів. Голод змусив нас прийняти ці умови. Влітку ми добули зовсім мало харчів, бо всю дичину порозганяли колоністи. В резерваціях ми повинні були одержувати на їжу — худобу. З досвіду інших племен наші батьки вже приблизно знали, чого їм треба сподіватися від життя в резервації, та все-таки вони не уявляли собі, якою страшною мукою може стати вимушена бездіяльність. Досі життя вільного індійця було суцільною смугою захоплюючих пригод, постійних несподіванок, важкої боротьби за існування, а тут раптом зникали всі джерела, які живили наші серця. На довгі роки пригнітила червоношкірих мука бездіяльності і вбивчої нудьги. Світ їхніх уявлень був роздертий на шматки. Все захиталося, вкрилося зловісною млою.

Нас так уперто заганяли на «стежку білої людини», що це ще збільшувало наші муки. Місіонери безупинно торочили нам про бога білих людей і ганьбили не тільки нашу віру, а й усі дорогі нам звичаї і традиції, так щільно з'єднані з нашим життям. Нас ранили на кожному кроці, а з досвідченими воїнами, життєва мудрість яких була всім добре відома, поводилися, наче з нерозумними дітьми.

Поки ще у нас не відібрали землі, урядові агенти розмальовували нам усіма барвами розкішне життя в резервації.

— Будете мати стільки м'яса і взагалі стільки харчів, що раз і назавжди забудете про давній голод. Світ здаватиметься вам раєм.

Брехня, огидна брехня!

В резервації дядько Гучний Грім не раз переконувався, що агенти весь час обкрадають нас, забираючи частину призначених нам запасів. До того ж, коли вони щось видавали, то робили це, наче з великої ласки. Горе тому індійцеві, який не виявляв належної покірливості! Він одержував таку мізерну пайку, що сім'я його хворіла з голоду, а діти вмирали.

В цей період ми всі страшенно схудли.

Нас часто відвідував місіонер і скликав людей на свої проповіді. І хай тільки хтось не слухав його, мов пророка, не дивився на нього з обожнюванням, мов пес на свого господаря…

Місіонер негайно запитував, як його ім'я, й записував у книжечці, а потім бідолашний одержував півпайки. Так нам нахабно прищеплювали лицемірство.

— Наказують нам скиглити, як голодним псам! — рипіли зубами найнепокірніші індійці.

Одного дня білий місіонер говорив нам про покору та про начебто найважливіший обов'язок християнина — милувати — так, милувати своїх ворогів! Ми слухали це приголомшені.

Надвечір багато людей з нашої групи зійшлося на лузі за пагорком, де агент не міг нас побачити з вікон свого будинку, і з жахом почали обговорювати лицемірні слова місіонера.|

Між нами був хоробрий воїн Високий Орел, чоловік надзвичайно чесний. Зараз він не соромився сліз, що блищали йому на очах.

— До якої прірви вони нас пхають? — казав він з великою гіркотою. — Які ще упослідження вигадають для нас? Невже новий бог справді наказував платити добром за зло? Отож, ми повинні любити жорстоких білих колоністів за те, що вони викинули нас з землі і господарюють тепер у наших володіннях?! Це ж лицемірство!

Інший воїн вигукнув:

— Може, ми повинні були ділитися з колоністами порохом і кулями, коли вони стріляли в нас з-за колючих дротів? Саме це мають на думці місіонери?

— Навіщо ми повинні зрікатися нашого Великого Духа? — скаржився далі Високий Орел. — Хіба Маніту колись вимагав від нас облудності? Маніту живе в преріях, в лісах, він — душа тварин, річок, гір і дерев. Коли хтось із нас хотів зустріти Великого Духа, — він виходив у прерії — і зразу ж відчував його присутність. За віщо ж ми повинні виганяти його з сердець? Навіщо нам молитися чужому богу, який наказує нам коритися переможцям?!

— Ніколи! Нізащо в світі! — залунало довкола.

— Де ж він, цей новий бог? — питався Високий Орел. — Місіонер каже, що в небі, а це ж дуже далеко. Чи бачить він з такої далечини, як нас тут кривдять? Місіонер погрожує вічною карою, якщо котрийсь із нас щось украде. А коли білі украли у нас землі — чому ж той бог не покарав їх? Несправедливий він, от що.

За ці слова, які хтось переказав агентові, Високий Орел протягом цілого місяця не одержував м'яса, але ми всі ділилися з ним нашими невеличкими пайками.

Отакий обмін думками зміцнював наш дух, але це допомагало ненадовго: вороже, повне гіркоти життя було дужче від нас.

Нас принижували на кожному кроці. Наказали обрізати довге волосся, таке дороге нашим воїнам. Наказали одягтися в європейську одіж, в якій індійці виглядали кумедно, мов якісь потвори. Заборонили нам розмальовувати обличчя.

Майже з самого початку в резервації почала працювати школа. Вона здавалася індійцям символом влади білих загарбників, і тому до неї неприхильно ставились і дорослі й діти. Це ставлення було якесь підсвідоме, але дехто в нашому племені вже починав розуміти необхідність освіти.

Я був винятком серед своїх ровесників, бо ніяк не міг дочекатися, коли, нарешті, піду до школи. Школа не викликала в мені огиди, навпаки, я відчував радісне хвилювання. Причини цього легко вгадати. Буквар, що його подарував мені Фред, розпалював мою дитячу уяву. Я часто роздивлявся барвисті малюнки з життя білих людей, і мені так хотілося знати про далекий світ. Довгі роки я жив під впливом цієї чарівної