Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,— промовив він, — Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси — ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці — чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!

— Море неспокійне, — сказав я.

— Нічого не вдієш, — відповів канадець, — доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль — невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні — загинемо. Отже, до вечора.

На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не міг капітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?

Тут почувся досить потужний свист, — отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.

Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.

Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.

Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.

А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.

Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.

І тут мені спало на думку — а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії68,— чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід