Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— Та, може, номером помилилися чи діти бавляться. Не всім же світом заволоділи аферисти!

Нахмурююсь. Я правильно розумію?

— Привіт, у нас щось трапилося? — переступаю через поріг, стискаючи в руках подарунковий пакет. — Я хочу знати, що сталося.

— Як несподівано ти зайшла! Я аж підстрибнула, — мама жартома хапається за серце, а потім дзвінко сміється.

— Вибач, — посміхнувшись, по черзі цілую батьків у щоки, — Я вже збираюся йти, тож…

— Так, звичайно! Подарунок узяла? — питає, а потім ствердно киває. — Молодець! Передавай Макару привіт і обов'язково ще раз привітай від нас, хоч ми вже привітали його по телефону.

Мені приємно. Звісно, батьки часто дзвонять знайомим на честь свят. Колеги, сусіди, приятельки. Зрештою, це ознака хорошого тону! Але їхня з батьком увага до Вітрова віддається теплом для мене.

— Обов'язково передам, — обіцяю з усмішкою. — Що у вас трапилося? Виглядаєте напружено, — я не знаю, як правильно спитати про те, що почула. Не визнавати ж, що вуха гріла!

— Та ні, все чудово, — тато дивиться на мене з непорозумінням. От же ж...

Від подальших натяків мене рятує дзвінок домашнього телефону. Так, він у нас досі є. Не знаю, навіщо він здався батькам, але мені до цього жодного діла немає. Стоїть із самого мого народження, питань не викликає, пілінькає рідко. Білу слухавку зі стіни знімає мама.

— Алло, — каже чітко, а потім повторює ще кілька разів. — Ви, мабуть, помилилися номером. Не дзвоніть більше, будь ласка.

— Відповіли? — питає батько, як тільки слухавка знову опиняється на своєму місці.

— Нє, — звертається до нього, а потім переводить погляд на мене і вимовляє здивовано, — уявляєш, Аріно, вже кілька разів хтось дзвонить і мовчить у слухавку. Гадки не маю, що це за жарти такі.

— А раніше цього не було? — голос у мене тремтить, ніби надламуючись.

— Було, але давно, — махає рукою мама.

— А коли? — не відстаю я.

Напевно, я надто настирлива, тому що прямо зараз Христина Туманова використовує свій зоровий сканер. Все, як у супермена, тільки навпіл не розрізає.

— Що трапилося, Аріно? Невже ти думаєш... — хмуриться вона.

— Нічого, просто дівчата в універі розповідали схожий випадок, — вигадую на ходу і навіть пальці за спиною схрещую на удачу.

— У когось ще вдома є домашній телефон? — тепер не відстає вона. Як ви зрозуміли, у нас це сімейне. По жіночій лінії передається.

— Так, мамо, — закочую очі. Так би я зробила, якби це було правдою, ось і зараз доводиться, — у них є бабусі, які не товаришують з мобільником, зате базікають з подругами по домашньому. Чи це прихована інформація? — останнє питання – останній шанс. Я тисну, сподіваюся, прокатить.

— Та ні, дивно лише, що ти цим цікавишся. Ще й через останні події, — мама знизує плечима, явно розслабившись. Я виграла! — Десь восени подзвонили. У вересні чи жовтні. Я не пам'ятаю точно.

— Але цей Віктор більше не давав про себе знати? — приєднується батько, який до цього спостерігав за подіями. Він завжди так робить: дивиться і слухає, аналізує і лише потім говорить.

— Ні.

І це правда. Мене більше не турбували ні фарбою, ні записками, нічим. Тож сумнівів не залишалося: Віктор і анонім – справді одна й та сама людина. Поліція налякала, він злякався і тепер мовчить. Навіть якщо у слухавку.

— Я уточню, де він і попрошу поліцію перевірити, — тато бере з журнального столика телефон, щось швидко перегортає стілусом і, повернувшись до мене, продовжує. — Весь тиждень у мене забитий. Поки до університету поїздиш із нами, звідти викликай машину. Раніше наступного вівторка я ніяк не зможу вирватися.

Киваю, вирішивши не сперечатися. Якщо йому так спокійніше, мені не важко підкоритися. Прощаюсь, натягую зверху піджака пальто, не забуваю подарунок і, кинувши останній погляд у дзеркало, виходжу надвір. Сідаючи до машини таксі вивуджую телефон і гортаю. Мені треба перевірити, переконатись. Я шукаю скрін у листуванні з Таєю. Хочу це зробити зараз. По-перше, мене розбирає цікавість, а по-друге, я не маю наміру псувати собі святковий настрій. Краще вже одним махом, а то потім думатиму та будуватиму здогадки.

Я впевнена, що це було у жовтні. Впевнена. Бінго!

Ага. Саме тоді мені і надіслали першу загрозу з лівого облікового запису. Значить, ось хто мені нерви робив весь цей час, а я сумнівалася. От же ж... Я ж Ксюху Федорову мало не прибила! Дзвінки зараз мене не лякали. Він перестав капостити прямо, коли його вивели на чисту воду і в нього залишилося тільки це. Телефон і мовчання. З огляду на те, що я дізналася тільки зараз – номер не пройшов. Тільки батько його й цього щастя позбавить. Вже наступного вівторка.

Але ж ми зустрілися із Журавським після Нового року… Хоча, і що такого? Він міг побачити мене раніше. Тоді, коли я сама його не помітила. І навіть якщо щось не сходиться, я подумаю про це не зараз. Зараз я їду до Макара.

І все-таки щось гризло мене всередині. Точно Віктор? Та точно! Усі докази на нього вказують!