Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Із задоволенням відзначаю збільшення по «1» до трьох основних параметрів і появу в навиках «Верхова їзда», причому відразу п'ятого рівня. Окей. Залишилося лише Сашку «поліпшити». Але їй ще рано.

Зате одиницю вміння володіння луком вже можна впхнути. Он як вона шамана поклала. Тож вибір очевидний. Плюсую.

Фухх… Терпіти ненавиджу цю бухгалтерію. Аж стомився… Немов півгодини мечем махав. Ну, та нічого не вдієш, треба — значить, треба.

Зате тепер можна і вовків поганяти.

Окидаю прощальним поглядом печеру. Ніби нічого не забув. Ну, тоді й час марнувати нічого. Вперед та вгору. На чисте повітря та до нових пригод.

Теплий літній вечір. Пташки на всі голоси заливаються, поспішаючи обговорити із сусідами сьогоднішні новини, поки сонце не сіло.

Вовк, ніби й не йшов нікуди. І далі сидить біля дороги, чекає на мандрівника.

— Ну, привіт, сірий… Може, розійдемося миром?

Звір вишкірює ікла і гарчить.

Зрозуміло, миром не вийде. Тоді вибачай. Бо в мене немає вибору. З протилежного боку шляху локація поки що надто складна.

«Молодий вовк. Рівень 7. ХП 100»

Усього? А нещодавно таким страшним здавався.

Щит на руку, меч у долоню.

Звір піднімається, здиблює шерсть, готується до стрибка.

Сашка забирає трохи убік, готується до стрільби.

Крок вперед… другий…

Звір стрибає.

Щит уперед. Упор ногою. Приймаю вагу вовка на сталевий круг... Важкий, гад. Ледве з ніг не збив. І спритний. Відразу вивернувся і відстрибнув. Я навіть подумати про те, що треба удару у відповідь завдати, не встиг. Стріла теж повз свиснула.

Злегка розходимося, вивчаючи одне одного.

Шерсть знову дибки... Ага, значить, зараз стрибне. А я тепер інший фінт влаштую. Щит, за великим рахунком, взагалі не потрібний. Це я просто не звик ще до того, що ношу броню. Тож щит в інвентар, а меч стискаю двома руками.

Ці зміни вовку не подобаються. Принаймні тепер він мітить не в горло, низом стелиться. Але я теж не сплю. Крок убік і з розвороту наношу бічний удар. З відтяжкою.

Виск болю. І звір котиться землею, залишаючи на траві темний слід крові.

Помаранчева смужка життя повідомляє, що я зрізав йому майже третину життя.

Заодно нагадує, що тут все трохи не так, як насправді. В реальності, будь-яка тварина, отримавши таке поранення, втекла б, зализувати її. А тут — вовк, як ні в чому не бувало, знову збирається атакувати.

Але, у мене ще Сашка є.

Поки звір підбирався на дистанцію стрибка, дівчина примудрилася засадити в нього аж три стріли. Опустивши цим життя до червоного сектора.

Гарчання. Стрибок.

Тепер я не відступаю. Приймаю тушу, що летить на мене, на вістря меча. Сила стрибка помножена на вагу тіла буквально нанизують вовка на меч. Вискалена паща останній раз клацає іклами майже торкаючись обличчя. А потім очі, що горять люттю, затягає паволока, і зір гасне. Назавжди.

«Ви перемогли. Нагорода: квестовий предмет «Хвіст молодого вовка», — повідомляє система після того, як я струшую мертву тушу з меча. — За нагородою зверніться до шинкаря «Вгодований кнур» у селі Комишанка»

Звіряюся з карткою.

Все вірно. Перший населений пункт, вірніше — найближчий, у королівстві Артанія саме село Комишанка, і якраз по дорозі. Система собі не зраджує, навіть у дрібницях не забуваючи підштовхувати у потрібному напрямку.

Ось цікаво, а що вона влаштувала б, якби я зараз розвернувся і пішов у протилежний бік? А чому ні? Бодай заради інтересу. Повернутися на «справжній» шлях я завжди встигну.

— Сашко, — кличу дівчину. — Ти б що вибрала: життя розмірене, спокійне і затишне… але нудне, чи — сповнене тривог, небезпек і пригод, зате цікаве?

Чорт! От бовдур... Знайшов кого питати. Сам не міг збагнути, що дівчина відповість? Зрозуміло, що їй до ліхтаря всі пригоди. Їм усім аби гніздечко звити.

Сашка мовчить довго. Навіть занадто... І тільки коли я вже готовий звести все до жарту і сказати щось на кшталт: «Забудь, то жарт», — піднімає очі.

— Та мені все одно, Лео. Аби лише разом із тобою…

Кінець книги третьої

Кінець