Читати книгу - "Обираю тебе, Вікторія Франко"

— Чому «навряд»? — поцікавився юнак, злегка примруживши очі. — Що тебе непокоїть?

— Я не розумію чому ти приходиш до мене, — відповіла чесно, уважно вдивляючись в чоловіче обличчя у пошуку правди. 

— Час від часу я навідуюся до людей, яких скоро заберу. Люблю погомоніти з ними про сенс життя. Але тільки з тими, хто чимось мене зацікавив.

Спантеличено поглядаючи на Янгола, я думала, чим могла б його зацікавити, але не мала анінайменшої здогадки. Втім, несподівано для себе усвідомила, що на відміну від нашої попередньої зустрічі, більше не боялася цього хлопця. Єдиним дискомфортом поряд з ним був крижаний холод, що пронизував мало не до кісток.

— В мені немає нічого цікавого. Я звичайна людина.

— Може й так. Але мені подобається спостерігати за людьми, які присвячують власне життя порятунку інших. Ваші старання такі кумедні, — хмикнув Янгол, і на його обличчі враз показалася юнацька посмішка. 

Чесно кажучи, подібна відповідь нічого не прояснила в моїй голові. Радше навпаки, там з’явилося ще більше запитань. 

— Кумедні? — перепитала, здивовано округливши очі. — В якому сенсі?

— Ну дивись, ти щодня борешся за людські життя, завзято намагаючись витягнути їх із тенет смерті. А в той самий час інші люди роблять усе для того, щоб вас усіх знищити. Створюють ядерну зброю, вбивчі віруси тощо, — ніби нерозумній дитині, Янгол пояснював мені свою позицію, активно жестикулюючи руками. — Саме тому людське існування нагадує мені змагання в перетягуванні каната. Я спостерігаю за вами й все чекаю, коли нарешті зрозумієте, що жоден з вас не вийде переможцем. Зрештою ви всі помрете, але замість того, щоб насолоджуватися кожною миттю свого швидкоплинного життя — марнуєте його. 

Мовчки опустивши очі, я вирішила більше нічого не запитувати. Адже кожною своєю відповіддю Янгол заплутував мене ще сильніше, від чого починала боліти голова.

— Гаразд, зараз спробую пояснити тобі на простіших прикладах, — діловито промовив хлопець, ніби вкотре прочитав мої думки. — Люди щодня нещадно забруднюють землю, водойми, повітря. В результаті все це призводить до ваших хвороб, а потім ти й твої колеги боретеся з ними. Хіба не простіше було б не робити шкоди довкіллю, щоб уникнути цих проблем? 

— Хвороби з’являються не лише від забрудненого навколишнього середовища. Збудниками є ще багато інших факторів, — вимовила спокійно, вкрившись ковдрою по груди, бо від холоду вже почали німіти пальці на ногах. 

— Хай так. Ось тобі ще один приклад, — не вгавав юнак, склавши перед собою руки в замок. — Люди люблять влаштовувати війни, на яких безсенсово гинуть тисячі інших людей. Лікарям, на кшталт тебе, вдається врятувати від смерті небагатьох з тих нещасних. Але хіба не краще було б не влаштовувати цих побоїщ і жити в мирі? Щодня насолоджуватися життям на найкращій планеті? Але ж ви цього не хочете, бо завжди усім незадоволені. 

— Згодна з тобою. Люди далеко не найкращі жителі планети, але я все одно не розумію, чому тебе веселить увесь цей хаос у світі? — вперто продовжувала я сперечатися, не приховуючи в голосі докору. — Краще б вигадав якийсь спосіб, аби змінити ситуацію.

— На мою думку, зробити це можна лише одним способом — одномоментно забрати у вас усіх життя, щоб назавжди звільнити світ від людського руйнівного існування, — ошелешив мене Янгол, пронизавши впевненим поглядом. — Я вже давно зрозумів, що люди невиправні істоти. Однак, члени Ради досі вірять в те, що ви здатні змінитися на краще.

— Члени Ради? — перепитала я ледь чутно, ще більше розгубившись. — Хто це? Тобто, ти не сам приймаєш рішення хто житиме, а хто помре?

— Звісно, що ні, — розсміявся хлопець, ніби я бовкнула суцільну дурницю.

— Чому ти вважаєш, що немає жодного способу, щоб направити людей в правильне річище? — я все ж не бажала погоджуватися з категоричністю цього Янгола. — Ми стільки вміємо і знаємо. Здатні до самоаналізу і добре вміємо навчатися чогось нового. Головне дати людству правильний поштовх.

— Не сміши мене, — фиркнув хлопчина, глузливо закотивши очі. — Направляти людей в правильному напрямку так само марно, як боротися з природними стихіями. Я давно за вами спостерігаю і більше не маю жодних ілюзій щодо вашого майбутнього. Впевнений, що в результаті ви знищите одне одного, залишивши по собі лише випалену землю. Жити в гармонії ви не вмієте і не хочете вчитися.

— Янголе, не всі люди такі, — чомусь не покидала я відчайдушних спроб переконати його в цьому. — Існують ті, хто не роблять нічого поганого. Люблять і бережуть природу. Дбайливо ставляться до всього, що їх оточує. Поважають і турбуються про інших. Хіба ти не зустрічав таких?

 — Зустрічав. Але рідко, — важко видихнув юнак, відвівши сумний погляд до вікна. — Єво, поясни мені дещо. Я бачив дуже багато людей, які на порозі смерті, благали залишити їм життя. Вони клялися, що цінуватимуть кожну мить, якщо Господь дозволить їм пожити ще трохи. Але щойно небезпека минала, і їх огортав спокій — ці жалюгідні істоти відразу ж забували свої палкі обіцянки, дані під час бурі. Вони знову починали марнувати своє життя — скиглили, безпідставно злилися, заздрили іншим. Чому ви такі обмежені та невдячні, га?

— Я не знаю… — вимовила щиро, знесилено знизавши плечима. Розуміла, що програвала Янголу в битві за відстоювання моральності людей. Більшість з нас дійсно були невдячними та невиправними створіннями. З цим твердженням важко сперечатися. — Щодо дорослих людей я багато в чому з тобою погоджуюся, Янголе. Але поясни мені чим завинили маленькі дітки? Чому у них теж забирають життя? Вони ж не робили нічого поганого.