Читати книгу - "Ловець снів"

— Лікарю?

— Так, Генрі?

— Це типовий клінічний випадок під назвою «день інший, лайно те саме». Ви це знаєте?

— А що це означає, Генрі? Що це означає для вас?

— Усе, — відповідає він, не розплющуючи очей, а потім додає: — Нічого. — Але це брехня. Не перша неправда, сказана в цих стінах.

Він лежить на кушетці, очі заплющені, руки складені на грудях, і через деякий час засинає.

Наступного дня вони вчотирьох поїдуть до «Діри в стіні» і проведуть там вісім чудових днів. Таким мисливським виїздам незабаром настане кінець, їх залишилося всього декілька, хоча вони, звичайно, про це ще не знають. До настання справжньої темряви ще кілька років, але вона наближається.

Темрява наближається.

2001: Джонсі. Бесіда викладача зі студентом

Ми не знаємо, який із днів змінить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить різкий поворот, Джонсі сидить у своєму кабінеті на третьому поверсі коледжу Джона Джея, дивиться у вікно на крихітний шматочок Бостона і думає про те, як помилявся Т. С. Еліот, називаючи квітень найжорстокішим місяцем лише тому, що якийсь мандрівний тесля з Назарета був розіп’ятий за підбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знає, що найжорстокіший місяць року — це березень, який спершу дражнить кількома днями оманливої надії, а потім із задоволенням виливає вам на голову відро лайна. Сьогодні один із таких брехливих днів, коли здається, що весна дійсно вже не за горами, і він подумує піти прогулятися, після того як розбереться з однією неприємністю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсі й не здогадується, яким неприємним може бути день, як не здогадується й про те, що день цей він закінчить у лікарняній палаті, покалічений, борючись за своє кляте життя.

«День інший, лайно те саме», — думає він, ось тільки цього разу лайно буде зовсім іншим.

Цієї ж секунди дзвонить телефон, і він одразу знімає трубку, переповнений приємним передчуттям: це буде Дефаньяк, він дзвонить, аби скасувати зустріч об одинадцятій. «Мабуть, відчув, куди вітер дме», — думає Джонсі, і це цілком імовірно. Зазвичай студенти просять викладачів про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.

— Алло, Джонс слухає, — говорить він.

— Привіт, Джонсі, як життя?

Цей голос він упізнає де завгодно.

— Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!

Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.

— Радий це чути.

Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.

— Генрі? Що трапилось?

Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:

— Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. — Генрі на хвилину замовкає. — Він був пацієнтом-кушеточником.

Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.

— Самогубство?

- Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.

— Сумно.

— Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?

Джонсі думає, що знає.

— Ти про лінію?

Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.

— Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.

— Це не робить тебе винним у його інфаркті.

— Може, ти й правий. Тільки відчувається не так. — Пауза. І потім, із відтінком цікавості: — Це ж рядок із пісні Джима Кроча? Ну а ти як, Джонсі? Усе гаразд?

— У мене? Так. А чому питаєш?

— Не знаю, — каже Генрі. — Просто… Я весь час думаю про тебе з тієї хвилини, коли розгорнув газету і побачив фотографію Баррі в некролозі. Ти там обережніше, гаразд?

Усередині, навколо кісток (багато з яких незабаром будуть поламані), Джонсі відчуває холодок.

— Про що це ти?

— Не знаю, — каже Генрі. — Може, це яйця виїденого не варте, але…

— Це лінія? — Джонсі стривожений. Він повертається на кріслі й визирає у вікно на мінливе весняне сонце. Йому раптом спадає на думку: ану як у Дефаньяка в голові всі клепки повилітали і зараз він іде сюди з якимось пістолетом («замислюючи недобре», як пишуть у детективах і трилерах, що їх любить читати у вільний час Джонсі), а Генрі якимось чином це відчув?

— Не знаю. Скоріш за все, це в мене зміщена реакція на портрет Баррі зі сторінки небіжчиків. Але все одно — будь обережнішим якийсь час, гаразд?

— Ну добре. Чому б ні?

— Чудово.

— А ти як?

— Усе гаразд.

Але Джонсі не думає, що в Генрі все так уже й добре. Він збирається щось сказати з цього приводу, але в нього за спиною лунає покашлювання, і він розуміє, що, мабуть, то прийшов Дефаньяк.

— От і добре, — говорить він і розвертається в кріслі.

Точно, у дверях стоїть його відвідувач, абсолютно не небезпечний: звичайний хлопчина, загорнутий у старе мішкувате пальто з капюшоном і дерев’яними ґудзиками — надто тепле як для такого дня, — худенький, недогодований, в одному вусі сережка, панківська зачіска, що стирчить над схвильованими очима.

— Генрі, до мене прийшли, я передзвоню тобі пізніше…

— Та ні, не потрібно. Справді.

— Ти впевнений?

— Так. Але ще дещо. Є півхвилини?

— Звичайно. Для тебе завжди. — Він піднімає палець, і Дефаньяк киває, але стоїть на місці, поки Джонсі не вказує на стілець у маленькій сусідній кімнатці, єдиний, на якому не лежать книжки. Дефаньяк неохоче прямує до нього. У телефон Джонсі каже: — Слухаю.

— Я гадаю, нам потрібно чкурнути у Деррі. Нашвидку, туди й назад. Тільки ти і я. Відвідаємо давнього друга.

— Ти маєш на увазі… — Але він не хоче вимовляти це ім’я, цей відгомін дитинства, коли поряд сторонній.

Йому й не доводиться, бо Генрі сам його вимовляє. Колись вони були квартетом, потім на короткий час їх стало п’ятеро, а потім знову лишилося