Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

ніж звикли вважати. У нас у Білорусі, самі знаєте, під час війни страшні речі коїлися. Партизани, німці, все переплуталося, і одні й інші… Не грали вони в героїв та в лиходіїв, там йшлося про життя та смерть. І саме за нашим містечком була така місцина… де спочатку німці партизанів, а потім вони — німців полонених… страчували. Тож і ліс зветься просто: Гробки. І всі наші знали, що не можна звідти ані гриби-ягоди нести, ані деревину. „Проклята земля“.

А нині часи швидкісні. Знову ж таки, батьки й діти, вічна проблема. Здавалося б, живеш, перечіплюєшся, лоба розбиваєш і кажеш їм: ну, не йдіть ви тими ж стежками, що й ми, нерозумні, блукали! Не слухають…

Приїхала „фірма“, побудували за містом фабрику іграшок. Іноземці, їм до тутешніх марновірств діла нема, та й по-нашому вони ні бельмеса. А перекладачам яка турбота? — попереджати дорогоцінних клієнтів. Тож збудували. І робсила є, молодь наша місцева. Усі задоволені, всім вигідно.

Слівце ж яке: „вигідно“! Гидотне слівце, коли люди роблять його головнішим за інші.

Зажили чарівно, мов у казці. Гроші іноземці платять добрі, нічого не скажеш. А є бажання — отримуй зарплатню товаром. У нас тепер у кожному домі, вважай, заєць стоїть або зебра».

«Заєць?»

Збагнув я, що не випадково вона цього зайця споминає.

«Так, — каже, — заєць. Ось мої ж цього зайця і принесли в хату. І онуку дали, нехай, мовляв, дитя тішиться… Пам'ятаєте, я говорила, що між іграшкою та дитиною виникає взаємозв'язок. Він і почав „розмотувати“ отой „клубок“, що на зайця намотався. Маленький клубочок, непомітний — скільки там тої злості й крові лишилося? — після війни ж, уважай, півстоліття минуло. Ну, ясна річ, фільми-бойовики роздмухали вогник. А малюк і підхопив. Підріс трохи, аж ось дивовижі починаються. Яку іграшку йому не подарують — розірве й понищить. Лише зайця не чіпав. Лиш його, втятого.

Аж якось Рита запримітила: він тарганів чавить. Це саме собою дивно; звичайно, діти не бояться різних гадів, поки їх батьки цьому не навчать, але… хлопчик не просто їх до рук брав чи там… ну не знаю… словом, він їх чавив, і чавив із насолодою. Потім замордував сусідське кошеня…

Я відчувала щось не те, та второпати не могла. Не відьма я, розумієте, хоча й залишилися від бабки якісь сили. Потім — наче одкровення. Ну, почитала я ще різних книжечок, зараз цього добра вистачає. Кажу Алєсю: треба зайця знищити. А сама думаю: „Якщо не пізно ще“.

Спалили ми його на пустирі, а попіл — у землю, і щоби жодна попелиночка не розлетілась. Не повірите, звичайно, але я відчувала, коли несли, як від іграшки випромінюється страшна злісна хвиля — „підріс“ заєць разом із хлопчиком».

«І що ж далі?»

«Що далі? Все. Пізно. Хлопчик уже „виховався“, і тепер важко його перевчити. Та й нема кому, як виявилося, цим займатись. Дочка із зятем на роботі, я — також. До садка віддавати страшно: іграшки там, ті ж іграшки. І діти, на іграшки схожі. Телевізор? Там ще гірше, стрілянина на кожному каналі… А книжки читати він не любить… Та й у книжках…»

Помовчали.

Я дивився на чорного з білими плямами собаку… І мені було шкода його. Призначений дарувати комусь радість, він перетвориться на чудовисько та перетворить на чудовисько незнайому мені маленьку людину.

«Увага, з п'ятої платформи відходить швидкий поїзд № 105, сполученням…»

«Це мій, — сказав я. — До побачення».

Та й поквапився до вагону; не вистачало ще залишитись тут, на безіменній станції. (Зрештою, я брехав собі. Станція ця не була безіменною, і квапився я зовсім з іншої причини. Мені раптом стало лячно від самої лише думки, що доведеться побути в цьому приреченому на злість містечку. І молоді люди, котрі сновигали вздовж потяга та пропонували іграшки — й самі на таких-от іграшках зросли! — також лякали мене).

Я встиг. Заліз на полицю і не втримався-таки, глянув у вікно. Поїзд рушив, і перон разом із нічними торгівцями потроху відповзав назад; блищали чорними плямами очей м'які іграшки, які цього разу не знайшли собі нову оселю. Та я був упевнений, що їм рано чи пізно поталанить.

Гаразд, ідемо — то ідемо. І скаржитися мені гріх, бо несподівано для самого себе закуняв, і міцно закуняв, на противагу попереднім спробам. Одначе ж — нема щастя на світі! — збудили мене.

Дивлюсь: хлопці в камуфляжах. Митники, значить.

І, не замислюючись, я тягнусь до сорочки, в якій у мене лежать гаманець та паспорт — тягнусь і виявляю, що сорочка ж ось вона, висить на вішалці, а паспорта з гаманцем як і не було. І, отже, виходить, забув я їх на станції м'яких іграшок! (Якщо, звичайно, дама з собачкою не поцупила, поки відводила мені очі).

Але тут прокидається Світлана, бачить мене знервованого й повідомляє, що якщо я хвилююся з приводу паспорта, то даремно. Бо коли я спав, вона брала у мене гроші й заодно переклала до себе паспорт. Щоби хтось принагідно не поцупив.

«Зажди, — кажу я їй, — зажди. Коли ж це ти гроші брала, якщо я на останній станції виходив із потяга з гаманцем?»

«Ну, — відповідає, — коли ти виходив, не знаю, а я — нещодавно. Ти ж сам побивався, що Миколці іграшку не купили, так?»

І просить хлопців підняти ліжко, й показує мені, що в скрині, поряд із нашими торбами, лежить велетенський заєць.

Вираз мого обличчя, певно, тієї миті був промовистий, бо прикордонники як один нашорошили вуха і стали в стійку.

І тут: «Няв!»

Усі аж здригнулися.

А їхала з нами дівчинка років двадцяти, кота з собою везла. Їх запросили знятись у рекламному ролику якихось котячих консервів, і тепер ось дівчинка з котом поверталася додому. Вона нам усі вуха проторохтіла, поки вечеряли; розповідала, «як усе вийшло», як її «випадково вибрали» і як «добре заплатили». А тепер її Мурзик утрутився й урятував мене. Бо митники миттю забули про старого діда й зосередили всю увагу на «кінозірці» з її звірятком…

На ранок я почав з'ясовувати, що й до чого. Виявилося, що до митниці була лише одна довга зупинка, а на ній справді зазвичай продають м'які іграшки. Якби не гаманець із паспортом, я би вирішив, що ми зі Світланою — і вона, і я — разом виходили на станції, а так… А так, значить, лише вона: адже, речовий доказ був у дружини.

А я? Мабуть, наснилося. Всякі сни бувають, і