Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Вистрибнувши з-за Роранової спини, Ерагон перекинув Брізінгр у ліву руку, а правою вхопився за ратище ворожого списа. Він висмикнув його в спантеличеного воїна й метнув у арку. Звідти долинув відчайдушний зойк. Ворожі лави поріділи. Роран тим часом наліг на солдатів щитом і відтіснив їх назад. Та тільки-но йому вдалося пробитися вище, як дванадцятеро воїнів Імперії перегрупувались і зручно стали на сходовому майданчику. Вони розташувалися так, аби ніщо не заважало орудувати зброєю.

Утім на Рорана це не справило жодного враження, бо він, не вагаючись, кинувся на найближчого ворога й так угатив його по шолому, що той задзвенів, ніби бляшанка.

Ерагон і собі пішов в атаку, зваливши з ніг одразу двох солдатів. Щойно бідолахи опинилися на землі, як по їхніх горлянках черкнуло гостре лезо Брізінгра. Та вже за мить юнакові довелося рятуватися від сокири, пущеної йому прямісінько в лоб. Блискавично ухилившись, він кинув одного ворожого солдата через балюстраду й стрибнув на двох інших, які намагалися дістати його піками.

Арія та Блодхгарм теж пробивалися вперед, із притаманною ельфам грацією обертаючи жорстокий бій на захоплюючу виставу, що не мала нічого спільного з банальною різаниною.

Брязкав метал, хрущали, ламаючись, кістки — невдовзі всі ворожі солдати були вже мертві. Сутичка, як завжди, підбадьорила Ерагона, так, ніби на нього вилили відро холодної води. Пересвідчившись, що всі вороги мертві, юнак сперся руками об коліна. Він дихав глибоко й уривчасто, як той бігун, що стрімголов здолав довжелезну дистанцію.

— Допомогти? — спитався він у Рорана, кивнувши на порізану щоку й пробите стегно.

Той кілька разів сперся на поранену ногу, після чого заперечно похитав головою:

— Почекає… Спочатку треба знайти Брадберна!

Ерагон рушив сходами перший. Цього разу пошуки тривали недовго — хвилин за п’ять вони опинилися перед дверима найбільшої кімнати, що були ретельно забарикадовані зсередини. Хвилинку порадившись, Арія, Ерагон і Блодхгарм спопелили їх кількома закляттями й увірвалися досередини, розкидаючи меблі, що їх підпирали.

Обличчя вельмож та охоронців, які стояли довкола лорда Брадберна, миттю зблідли. Кілька з них кинулися в атаку, та Ерагон поклав їх на місці одним змахом меча. Побачивши це, усі інші вирішили не спокушати долю й швиденько склали зброю.

Тоді з-за Ерагонової спини вийшла Арія.

— То що, — мовила вона, звернувшись до лорда Брадберна, який мовчки втупився в підлогу, — тепер ви накажете своїм воїнам відступити? У вас і так лишилося три каліки. Врятуйте життя хоча б їм.

— Я не зробив би цього, навіть якби міг, — з ненавистю й презирством процідив у відповідь Брадберн.

Ерагон насилу стримався, щоб не зацідити йому в пику.

— Я не піду на жодні поступки, жалюгідна ельфійко! — вів далі Брадберн. — Я не залишу своїх людей на поталу таким нікчемам, як ви! Смерть — ось їхній рятунок. І не думай підлещуватися, мене не надуриш! Я знаю, що ти злигалася з ургалами. Я швидше повірю гадюці, ніж тому, хто сідає за стіл із тими потворами!

Вислухавши лорда, Арія кивнула й примружила очі. Ерагон збагнув, що вона намагається пробити захист Брадберна й потрапити в його свідомість. Зрештою, лорд опирався недовго — хвилини за півтори його розум уже був під цілковитим контролем ельфійки, і та порпалась у його пам’яті в пошуках захисного закляття. Аж ось і воно. Арія вимовила коротке речення прадавньою мовою, і лорд одразу ж заплющив очі й поринув у глибокий сон, упавши на підлогу.

— Вона його вбила! — зойкнув хтось з охоронців, а решта почали злякано перешіптуватися.

Ерагон хотів сказати, що лорд живий, та раптом почув удалині звук варденської сурми. Друга сурма залунала ближче, а третя, здавалося, ледь не під самісінькою вежею. Юнак міг присягнути, що чує крики варденів, які увірвалися до внутрішнього двору.

Вони здивовано перезирнулися з Арією й разом підійшли до вікна.

На схід і захід простяглася Белатона — одне з найбільших міст Імперії. Ближче до замку будівлі були з каменю й мали пологі покрівлі та еркери, а вже за ними розпочиналися дерев’яні квартали. Під час бою там зайнялося кілька будиночків, і тепер над містом слався ядучий бурий дим. Він виїдав очі й забивав дихання.

Десь за милю від міста в південно-західному напрямку лежав табір варденів, оперезаний захисним ровом. Він складався із довгих рядів сірих шерстяних наметів, кількох барвистих павільйонів і лазарету, в якому вже бракувало вільних місць.

З північного боку, за доками й складами, простиралось озеро Леона, на безкраїй гладіні якого де-не-де бовваніли поодинокі острівці.

Тим часом із заходу на місто насувалася чорна стіна хмар. То тут, то там її пронизували блискавки, а грім ревів, як розлючений звір.

Утім Ерагон так і не зрозумів, що то були за сурми. Тоді вони з Арією рушили до вікна, яке виходило на внутрішній двір. Ельфи, люди й Сапфіра якраз закінчили розчищати від каміння браму головної вежі. Відчувши на собі погляд юнака, дракон задер голову, розплився в зубатій посмішці й грайливо випустив цівку диму.

— Агов! Що нового? — гукнув Ерагон униз.

У відповідь один із варденів, які чергували на стіні замку, схвильовано тицьнув пальцем на схід і крикнув:

— Дивись, Шейдслеєре! Коти-перевертні наближаються! Наближаються коти-перевертні!

Ерагон відчув, як по його спині пробіг холодок. Він глянув туди, куди показував чоловік, і справді побачив маленькі темні постаті, що виринали з-за пагорба за кілька миль від замку, на другому березі річки Джиєт. Деякі з них рухалися на трьох ногах, деякі на двох, але напевно стверджувати, що це коти-перевертні, юнак би не наважився — було надто далеко.

— Невже це справді коти? — не йняла віри Арія.

— Хтозна… Скоро побачимо.

КОТЯЧИЙ КОРОЛЬ

Ерагон стояв посеред головної зали, праворуч від трону лорда Брадберна, стискаючи лівою рукою ефес Брізінгра. З другого боку трону стояв Джормандер — головнокомандувач варденів.

Він тримав у руках свій шолом. Його темне волосся з ледь помітною сивиною на скронях було заплетене в довгу косу, а вираз довгастого обличчя свідчив про те, що цей чоловік нічого не робить зопалу й зважує кожен свій крок. Юнак помітив на внутрішньому боці його правого нарукавника тонку червону подряпину, та головнокомандувач жодним чином не виказував того, що бореться з болем.

Поміж ними сиділа їхня правителька Насуада, вбрана в елегантний жовто-зелений одяг. Воєнну амуніцію вона вирішила скинути, бо жінці,