Читати книгу - "Безкінечна війна"

Поттер подала мені туніку і сандалі. Зал знаходився одразу в кінці коридору. На дверях виступала ціла низка кнопок реєстраційного пристрою. Я натиснув кнопку поруч зі своїм ім'ям. Чотири прізвища були вже заклеєні чорною стрічкою. Всього чотири, не так уже й погано. Значить, на сьогоднішніх маневрах обійшлося без втрат.

Капітан сидів на лекційній платформі, і отже, відпадала щоденна дурниця зі «Встати! — Струнко!». Менш ніж за хвилину зал наповнився, м'який дзвін реєстратора засвідчив про присутність всього особового складу.

Капітан Скотт не встав з платформи.

— Сьогоднішні заняття пройшли досить добре. Ніхто не загинув, всупереч моїм побоюванням. У цьому відношенні мої побоювання виявилися помилковими, але тільки в цьому відношенні. Все інше нікуди не годиться.

Я радий, що ви досить дбаєте про власну безпеку, оскільки кожен з вас — це капіталовкладення в мільйон доларів плюс чверть людського життя. Але в цьому навчальному бою з дуже дурним роботом тридцять сім чоловік з вас примудрилися потрапити під лазерний вогонь і були вбиті — умовно. Так як мертві солдати не вимагають забезпечення, ви теж обійдетеся без даного забезпечення протягом трьох днів. Кожен «убитий» в сьогоднішньому бою буде отримувати тільки по два літри води і вітамінний раціон.

Вже навчені досвідом, ми не намагалися протестувати, хоча на деяких обличчях з'явився відповідний вираз, особливо на тих, які виділялися рожевим прямокутником запаленої шкіри навколо очей і обпаленими бровами.

— Мандела!

— Так, сер?

— У вас найсильніший опік на обличчі. Ваш відеоконвертор був встановлений на нейтральний режим?

— Ні, сер. Посилення «два».

Прокляття!

— Ясно. Хто був вашим груповим лідером сьогодні?

— Тимчасовий капрал Поттер, сер.

— Рядовий Поттер, ви наказували йому включити посилення?

— Сер, я… я не можу пригадати.

— Або не хочете. Зрозуміло. Що ж, для поліпшення пам'яті, думаю, можете приєднатися до «убитих». Це вас влаштує?

— Так, сер.

— Чудово. Всі «убиті» отримають сьогодні вечерю — і це їхня остання їжа на три доби, починаючи із завтрашнього дня. Які будуть питання? — Напевно, капітан вирішив пожартувати. — Питань немає. Розійдись.

Я постарався вибрати на вечерю саме калорійне на вигляд місиво і поставив тацю поруч з Поттер.

— Спасибі тобі, хоча даремно ти донкіхотствуєш.

— Нічого, я вже давно збиралася скинути кілька зайвих фунтів.

Щось я не помічав у Поттер зайвих фунтів.

— Я знаю одну непогану вправу для цього, — сказав я. Вона посміхнулася, не піднімаючи очей від свого підноса. — Ти уже вибрала сусіда?

— Ну, я збиралася, по правді, домовитися з Джефом.

— Тоді поквапся. Він, по-моєму, бажає Міеджіму.

— Чому б і ні? Її тут усі обожнюють.

— Не знаю. Напевно, нам варто було би поберегти сили. Все таки три дні без…

— Ну ж бо, перестань. — Я легенько почухав її руку. — Ми ж від самої Міссурі не були сусідами. А раптом я встиг навчитися чогось нового?

— Можливо. — Вона лукаво схилила голову в мою сторону. — Згодна.

Насправді дещо нове дізналася якраз вона. Новий фокус називався «французький штопор». Вона так і не сказала, хто її навчив. Я був би радий потиснути йому руку. Потім, коли до мене повернулася би сила.

ГЛАВА 8

Два тижні тренувань на базі «Майамі» коштували нам зрештою одинадцять життів. Дванадцять, якщо вважати Далквіса. Провести залишок життя на Хароні без руки і обох ніг — ненабагато краще смерті. Фостер загинув під обвалом, а у Фріленда щось відмовило у боєкостюмі, і він замерз раніше, ніж ми встигли втягти його в приміщення. Усіх інших із загиблих я знав не дуже добре. Але легше від цього не ставало. Смерть товаришів, схоже, більше лякала нас, ніж змушувала бути обережніше.

І ось ми на тіньовій стороні. Флаєр перевіз нас групами по двадцять чоловік і висадив біля звалених в купу обладнання та будматеріалів. Хтось розсудливо розташував їх на самій середині калюжі з гелію.

Щоб витягнути матеріали, нам довелося використовувати захвати-кішки. Вбрід пускатися було нерозсудливо, гелій розтікався по поверхні костюма, повз вгору, і до того ж не можна було дізнатися, що на дні: варто було ступити на водневий лід — і вашому щастю приходив кінець.

Я запропонував випарувати калюжу спільним вогнем лазерів, але десять хвилин концентрованого вогню не знизили рівень гелію в значній мірі. Він не хотів кипіти. Гелій занадто «текучий», тому випаровування могло мати місце тільки рівномірно по всій поверхні. Ніяких гарячих точок, ніяких бульбашок.

Ліхтарі нам використовувати заборонили, щоб «уникнути виявлення». Світла зірок цілком вистачало, якщо поставити відеоконвертор на третю або четверту сходинку посилення, але кожен ступінь означав втрату чіткості. При четвертій — пейзаж здавався поганою одноколірною гравюрою, і можна було прочитати ім'я на шоломах людей, тільки якщо стояти впритул.

Втім, нічого особливо цікавого навколо не спостерігалося. Малося з півдюжини середнього розміру метеоритних кратерів (майже врівень з краями заповнених гелієм), а на горизонті визирали якісь карликові гори. За консистенцією перемороженний грунт нагадував заледенілу павутину — на кожному кроці нога заглиблювалася в нього на півдюйма, разом з хрускотом. Моторошно набридало.

Майже весь день ми витратили на витягування наших матеріалів з калюжі гелію. Спали по черзі — стоячи, сидячи або лежачи на животі. Жодна з цих позицій не була мені до смаку, тому я не міг дочекатися закінчення складання бункера.

Ми не могли будувати бункер у ямі — він наповнився би гелієм. Отже, спершу потрібно було влаштувати спеціальну ізолюючу платформу, такий собі тришаровий бутерброд з пермопласту.

Я був підвищений тимчасово в капрали і командував групою з десяти чоловік. Ми переносили пермопластові листи — дві людини легко справлялися з таким листом, — коли один з моїх людей послизнувся і впав на спину.

— Прокляття, Сінгер, дивися під ноги. Саме таким ось способом вже вирушили на той світ пара людей.

— Пробачте, капрал. Я спіткнувся. Зачепився за щось.

— Дивись все ж. — Він благополучно піднявся на ноги і разом з напарником потягнув лист далі, потім повернувся за новим.

Я не забував поглядати за Сінгером. Через кілька хвилин він явно почав похитуватися, що не так-то просто в наших кибернетизированих обладунках.

— Сінгер! Коли віднесеш плиту, підійди до мене.

— О'кей. — Покінчивши із завданням, він підійшов.

— Дай-но я гляну на твої індикатори.

Я відкрив кришку на грудях його костюма, де знаходився медичний монітор. Температура тіла була на два градуси вище нормальної, частота пульсу і кров'яний тиск теж показували підвищені цифри. Але не до червоних секторів, втім.

— Погано себе почуваєш?

— Чорт, Мандела, я в нормі, просто втомився. Тому мені злегка не по собі.

Я