Читати книгу - "Чарівні створіння"

Чи як прокажена.

Я побачив гарну дівчину в довгій сірій сукні й білій спортивній куртці з вишитим написом «Мюнхен». З-під подолу сукні вистромлювалися зношені чорні кеди. На шиї висів довгий срібний ланцюжок із купою брязкалець: пластмасовим кільцем з автомата жувальних ґумок, шпилькою і ще безліччю усіляких дрібниць, які я не міг розгледіти здаля. Дівчина вочевидь була немісцева. Я не міг відвести від неї очей.

Племінниця Мейкона Рейвенвуда. Та що це зі мною?

Вона заправила за вухо довгі чорні кучері, і чорний лак на її пофарбованих нігтях відбився блискучим сяйвом. Її долоні всі були у чорній пасті, ніби вона повсякчас писала на них. Дівчина пройшла коридором, не помічаючи нікого. У неї були найзеленіші в світі очі; настільки зелені, що цей колір міг би отримати окрему назву.

— Таки вона класна, — зітхнув Біллі.

Я знав, про що думали хлопці. На якусь мить усі вони були готові кинути своїх дівчат і позалицятися до неї. На якусь мить вона здалася досяжною.

Ерл окинув її пильним оком і гримнув дверцятами шафи.

— Так, якщо тільки забути, що вона ненормальна.

Він сказав це якось по-особливому, точніше, акцент змістився саме на причину. Вона була ненормальною, тому що приїхала з іншого міста, тому що не пнулася зі шкіри, аби потрапити до групи підтримки, тому що не звернула на Ерла жодної уваги. Будь-якого іншого дня я би змовчав, але тільки не сьогодні:

— То що, вона одразу ненормальна? Бо не носить уніформу, коротку спідницю і не фарбується на білявку?

Ерл ось-ось ладен був спалахнути. Це був один з тих випадків, коли я мав би визнати його першість, а я не дотримався негласної угоди.

— Бо вона з Рейвенвудів.

Усе зрозуміло. Вона класна, але про неї можна більше не думати. Однак дивитися на Ліну ніхто не забороняв, а тому всі продовжували на неї витріщатись. Увесь коридор очей не зводив з дівчини, наче з лані, що потрапила в пастку.

А вона просто йшла, і намисто розмірено подзенькувало у неї на шиї.

* * *

За кілька хвилин у мене була англійська, і я вже стояв на порозі класу. Ось вона, Ліна Дюкейн. І через п’ятдесят років її називатимуть новенькою, якщо, звісно, від неї відчепиться прізвисько «племінниця старого Рейвенвуда». А поки що вона простягнула місіс Інгліш рожевий табель з попередньої школи, і та примружилась, аби його прочитати.

— У розкладі щось наплутали, і тому в мене ще не було англійської, — мовила Ліна. — Натомість було два уроки історії Сполучених Штатів, а я вже вивчала цей предмет у попередній своїй школі, — голос Ліни звучав схвильовано, і я ледь стримувався, щоб не усміхнутись. Навряд чи можна сказати, що вона вивчала історію Сполучених Штатів, якщо її викладав не містер Лі.

— Так-так, зрозуміло. Сідай на будь-яке вільне місце.

Після цих слів місіс Інгліш простягла Ліні примірник «Убити пересмішника» — такий новий на вигляд, що здавалося, його не розгортали взагалі. Хоча, гадаю, з появою фільму люди справді перестали читати цю книжку.

Новенька підвела очі й помітила мій погляд. Я відвернувся, але було запізно. Мені не вдавалося стримувати усмішку: через зніяковіння я усміхався тільки ширше. Здається, вона не звернула на це уваги.

— Дякую, у мене цей роман з собою, — дістала Ліна книжку у твердій палітурці, де на обкладинці було тиснення у вигляді дерева. Книжка мала доволі старий і пошарпаний вигляд. Вочевидь, її читали неодноразово.

— Це одна з моїх улюблених книжок, — сказала Ліна так, ніби це нікого не могло здивувати. Тепер я дійсно подивився на неї впритул. Зненацька хтось мене пхнув, і до класу, не звертаючи на мене жодної уваги, увійшла Емілі. Саме так вона завжди «віталася», очікуючи, що я піду за нею на гальорку, де сиділи наші друзі.

Новенька сіла за першу парту просто перед місіс Інгліш. Тут ніхто ніколи не сідав. Даремно вона так вчинила. Одне око місіс Інгліш було скляне, а ще вона мала поганий слух. Це й не дивно, адже її родина володіла єдиним в окрузі полігоном. Тож вона не бачила і не викликала нікого далі першої центральної парти, а це означало, що Ліна відповідатиме сьогодні за весь клас.

Емілі кинула на новеньку здивований погляд і, щоб пройти повз неї, навмисно змінила маршрут. І зачепила сумку Ліни, тож її книжки розлетілися по проходу.

— Ой, — нахилилася Емілі і підняла потертий зошит на спіральці. Його обкладинка ось-ось мала відірватися. Тримаючи зошит, як дохлу мишу, Емілі мовила: — Ліна Дюкейн? Це так тебе звати? А я думала, твоє прізвище Рейвенвуд.

Ліна повільно підвела очі:

— Віддай зошит, будь ласка.

Емілі удала, що не чує, і перегорнула кілька сторінок:

— О, це твій щоденник? Ти письменниця? Ду-уже кльово.

— Будь ласка, — простягнула руку Ліна.

Емілі швидко згорнула зошит і відвела руку вбік.

— А можна я його поки що почитаю? Страшенно цікаво.

— Поверни його негайно. Я попросила, — Ліна підвелась, і у повітрі запахло грозою. Дівчина ризикувала викопати собі яму, з якої не так-то легко видряпатися. У Емілі чудова пам’ять.

— Спочатку навчися читати, — вихопив я зошит з рук Емілі і віддав його Ліні.

Потім я сів біля новенької. У полі зору місіс Інгліш. У буквальному сенсі цього слова. Емілі не повірила своїм очам, та я й сам не знав, чому так вчинив. Я взагалі ніколи не сідаю у перших рядах. Ми обоє були вражені. Продзвенів дзвоник, й Емілі не встигла сказати ані слова. Але це було неважливо — я знав, що все мені озветься пізніше. Ліна ж просто розгорнула зошит і не звернула уваги на жодного з нас.

— Можемо починати? — пролунав голос місіс Інгліш.

Емілі тишком вмостилася за останню парту — там вона могла не відповідати на запитання з англійської цілісінький рік, а сьогодні ще й не бачила б зайвий раз племінницю Рейвенвуда. І мене теж. Це трохи зняло напругу, хоча я й розумів, що доведеться п’ятдесят хвилин аналізувати стосунки Джема і Скаут, про які я на сьогодні не прочитав жодної сторінки.

Коли урок скінчився, я обернувся до Ліни, не знаючи, що їй сказати. Можливо, я чекав, що вона мені подякує, але вона лишень мовчки складала підручники в сумку.

156. На її долоні було написане не слово. Це було число.

* * *

Ліна