Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

швидко озирнувшись навколо, аби переконатись, що за мною не стежать, звернув убік і протиснувся у щілину між двома розчавленими автомобілями. Звідти, пригинаючись, видираючись та просуваючись боком, я все далі й далі заглиблювався у гору понівеченого металу, поки не досяг маленького відкритого простору позаду похованого вантажного фургона. Видимою була тільки задня третина фургона. Решта ж була прихована іншими транспортними засобами, поскладаними на ньому та довкола. Поперек даху фургона під різними кутами лежали два перевернутих пікапи, але більшу частину їхньої ваги підтримували поскладані з обох сторін автомобілі, створюючи свого роду захисну арку, яка не давала горі навалених транспортних засобів розчавити фургон.

Я витягнув з-за коміра ланцюжок з єдиним ключем. Завдяки удачі, цей ключ висів у замку запалювання, коли я вперше знайшов фургон. Багато з цих транспортних засобів були в робочому стані, коли їх покинули. Їхні власники просто більше не могли дозволити собі витрачати гроші на пальне, тож вони припаркували їх і пішли геть.

Я поклав ліхтарик у кишеню та відчинив задні праві двері фургона. Вони відкрились приблизно на півтора фута, даючи мені достатньо місця, аби протиснутись. Зачинив за собою двері і знову їх замкнув. Задні двері фургона не мали вікон, тож на секунду я опинився у повній темряві, доки не намацав старий подовжувач, який приклеїв до стелі. Ввімкнув його, і світло старої настільної лампи залило крихітний простір.

Пом’ятий зелений дах компактного автомобіля затуляв отвір на місці лобового скла, але пошкодження передньої частини фургона не поширювались далі кабіни водія. Решта інтер’єру залишилась недоторканою. Хтось видалив усі сидіння (ймовірно, щоб використати замість меблів), залишивши невелику «кімнату» розміром з чотири фути завширшки, чотири фути заввишки й дев’ять футів завдовжки.

Це і був мій сховок.

Я знайшов його чотири роки тому, в пошуках викинутих комп’ютерних запчастин. Вперше відчинивши двері і заглянувши у темний інтер’єр фургона, я одразу зрозумів, що знайшов щось безцінне: приватність. Про це місце більше ніхто не знав, я міг не хвилюватись, що тітка чи якийсь її новий хлопець-невдаха надокучатимуть чи поб’ють мене. Я міг тримати тут свої речі і не хвилюватись, що хтось їх украде. І найголовніше — в цьому місці я міг спокійно підключатись до ОАЗи.

Фургон був моїм прихистком. Моєю печерою Бетмена. Моєю Фортецею самотності. Саме тут я відвідував школу, робив домашнє завдання, читав книжки, дивився фільми і грав у відеоігри. І також тут я проводив свій постійний пошук «великоднього яйця» Галлідея.

Прагнучи зробити фургон максимально звуконепроникним, я покрив стіни, підлогу і стелю пінопластовими лотками з-під яєць і шматками килимів. Кілька картонних коробок від ноутбуків та комп’ютерних частин лежали в кутку, неподалік від стелажа зі старими автомобільними акумуляторами і модифікованим велотренажером, з яких я склепав зарядний пристрій. З меблів було лише розкладне садове крісло.

Я кинув рюкзак, скинув пальто і застрибнув на велотренажер. Зарядка батарей зазвичай була єдиною фізичною вправою, яку я виконував протягом дня. Я крутив педалі, доки лічильник не показав, що батареї мають повний заряд, а тоді всівся у крісло і ввімкнув невеликий електричний нагрівач, що стояв поруч. Зняв рукавички і став потирати руки перед нитками розжарювання, які почали світитись яскраво-помаранчевим. Не можна надовго залишати нагрівач ввімкненим, бо він виснажить батареї.

Я відкрив металеву коробку з захистом проти щурів, де тримав запас їжі, і дістав трохи води і пачку сухого молока. Змішав їх у мисці, а тоді всипав щедру порцію пластівців «Фрут рокс». Поївши, дістав старий пластмасовий ланч-бокс «Зоряний шлях», який тримав під панеллю приладів фургона. Усередині була видана школою консоль ОАЗи, тактильні рукавички і візор. Це були, безумовно, найцінніші мої речі. Занадто цінні, щоб носити з собою.

Я одягнув еластичні тактильні рукавички і зігнув пальці, щоб переконатись, що жоден з суглобів не заїдає. Тоді схопив консоль ОАЗи, плоский чорний прямокутник розміром з книжку в м’якій обкладинці. Вона мала вбудовану антену бездротової мережі, але сигнал всередині фургона був ніяким, адже той був похований під величезним насипом щільного металу. Тому я спорудив зовнішню антену і встановив її на капот автомобіля на вершині купи брухту. Кабель антени звивався вгору крізь отвір, який я зробив у стелі фургона. Я включив його в порт збоку консолі, тоді одягнув візор. Він щільно прилягав навколо очей як пара окулярів для плавання, блокуючи все зовнішнє світло. З візора на рівні скронь видовжилися маленькі навушники і автоматично ввіткнулись у вуха. Візор також містив два вбудовані стерео мікрофони, щоб уловлювати все, що я кажу.

Я увімкнув консоль і запустив послідовність входу в систему. Побачив короткий спалах червоного, коли візор відсканував мою сітківку. Прочистив горло і, чітко артикулюючи, сказав свою фразу-пароль для входу: «Вас завербувала Зоряна Ліга для захисту Кордону від Зура та армади Ко-Дана».

Моя фраза-пароль, як і сам голос, була перевірена, після чого я нарешті ввійшов. По центру мого віртуального дисплея з’явився наступний текст:

Особу успішно підтверджено.

Вітаємо в ОАЗі, Парзіваль!

Вхід звершено: 07:53:21 OST—2.10.2045

Текст поступово зник і його замінило коротке повідомлення, яке складалось всього з трьох слів. Це повідомлення у послідовність входу вбудував сам Джеймс Галлідей, коли вперше запрограмував ОАЗу, як данину прямим предкам симуляції, аркадним відеоіграм його юності. Ці три слова завжди були останнім, що бачив користувач ОАЗи, перш ніж покинути реальний світ та ввійти у віртуальний:

ПЕРШОМУ ГРАВЦЕВІ ПРИГОТУВАТИСЯ

0002

Мій аватар матеріалізувався перед шафкою на другому поверсі школи — точно те місце, де я стояв, коли вийшов з системи напередодні.

Я оглянув коридор. Моє віртуальне оточення виглядало майже (але не зовсім) реально. Усе всередині ОАЗи було красиво візуалізовано в трьох вимірах. Якщо не фокусуватись і не зупинятись, щоб уважно вивчити оточення, було легко забути, що кожна річ, яку ви бачите, створена комп’ютером. І це з моєю поганенькою консоллю ОАЗи, виданою у школі. Я чув, що, занурившись у симуляцію за допомогою нового сучасного обладнання, було майже неможливо відрізнити ОАЗу від реальності.