Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

— Сядемо на пісок? — спитав Березін, усе ще дивлячись на таємничу скелю, дивовижну примху природи, що звела ідеальний обеліск у центрі піщаного масиву.

А може, Це праця людських рук? Однак хто, коли побудував це, і головне, — навіщо?

Пілот заперечливо похитав головою.

— На пісок не можна.

Через кілька хвилин вертоліт завис над вузенькою смугою землі біля стіни лісу і спружинив на лапи.

Тільки тепер Березін звернув увагу на те, що ліс, починаючись усього кроків за п’ятдесят, був якийсь дивний — суцільний сухостій. Карячкуваті стовбури переплелися безлистим віттям, утворюючи, скільки сягало око, мертву сіру смугу вздовж піщаного пляжу. Живий, зелений ліс починався за цією смугою.

Березін, здивовано розглядаючи колючі паростки всохлого кедрового стелюха, подумав: чи не пролітала тут колись сарана, але пілот гукнув його, і він повернув назад.

— Дивись. — Пілот підняв камінь і жбурнув на далеку піщану гладінь. Камінь упав і зник, ніби пірнув не в пісок, а у воду. — Трясовина.

— Трясовина? — здивувався Березін. — Тож-бо й пісок такий гладенький — ні барханів, ні брижів… Трясовина!.. Аж на два десятки кілометрів?

— Факт. Коли починається вітер, пісок ніби тече, сам бачив. Ну як, братимеш проби?

— Неодмінно. А завтра заберемо помічника, перевеземо намет і все необхідне. Відчуваю, доведеться позагоряти.

І Березін енергійно взявся до роботи.

За півгодини, коли він узяв потрібні проби грунту, зробив виміри і збирався віднести прилади до вертольота, обрій удалині над центром піщаної плішини раптом спалахнув бузковим полум’ям, піщана рівнина стала дибки, і через кілька секунд гарячий вихор, ревучи, налетів на ліс.

Повітряна хвиля відкинула Березіна далеко в колючі зарості сухого лісу. Поки він вибирався, дряпаючи тіло гострим суччям, ревіння трохи вщухло, ніби віддалилося. Тепер воно було схоже на ревіння водоспаду, яке чулося зблизька.

— Живий? — гукнув до Березіна пілот.

— Хтозна! — похмуро відповів той.

Через щільну жовту хмару пилу його не можна було розгледіти.

Березін попрямував на голос, затискуючи ніс носовичком, обійшов вертоліт, якого бачив невиразно, і сів поруч.

— Що це було?.. Ну й запах, чуєш?

— Чую. — Пілот закашлявся. — Вертоліт он перекинуло, доведеться тепер попотіти, поки поставимо на лапи. А шарпнуло саме в районі Ікла, недаремно мені хотілося вибратися звідти.

— Метеорит? Чи випробування балістичної?

Пілот знизав плечима, знову закашлявся, прикриваючи рот долонею.

— Нащо гадати? Підождемо, поки спаде пилюка, поставимо вертоліт і злітаємо.

Жовта імла розвіялася так, що стало видно ліс, пустелю і зеленкувате небо. У тому напрямку, де прогримів несподіваний вибух, все ще гриміло і в небо вгвинчувався чорно-синій стовп диму, який підсвічувався знизу оранжевим.

— Що там може горіти? — пробурмотів пілот, дивлячись з-під долоні на хмару. — Самі ж скелі…

Березін постояв поруч, напружуючи зір, потім згадав про свій бінокль, побіг був до кабіни і несподівано побачив маленьку чорну пляму, що рухалася над піском. Вона поволі, плавно пливла в повітрі, помітно знижуючись, і було у її обрисах щось незвичайне, гіпнотизуюче.

Не змовляючись, Березін і пілот побігли до того місця, де мала приземлитися пляма, і, ще не добігши, Березін вирішив, що це… чоловік, одягнений у чорний комбінезон.

Плив він у дуже неприродній позі метрів за три над землею, ніби невагомий, і пролетів би мимо, коли б пілот, зламавши на бігу довгу гілку, не перервав невпинний політ незнайомця. Тіло чоловіка повільно обернулося навколо гілки і раптом важко впало на землю, наче обірвавши оті невидимі нитки, які тримали його в повітрі.

Березін оглянув тіло, нахилився, вдивляючись в обличчя незнайомця. І насторожився. Обличчя, безсумнівно, було людське, і все-таки досвідчене око експерта відзначило і бездоганні овали очей, відкритих, але темних, без проблисків думки, і прямий ніс, і надто маленький рот, і надзвичайно густі брови… Людина? Чи?.. А втім, що означає — “чи”?

— Дивний якийсь, — буркнув пілот, глянувши на Березіна.

І враз з очей незнайомця зникла темна поволока. За кілька секунд вони стали прозорі, наповнилися електричним сяйвом. Незнайомець невловно швидко змінив позу, ніби перелився із положення “лежачи” в положення “сидячи”, деякий час не зводив своїх незвичайних очей із хмари пилу й диму на обрії, потім незрозуміла гримаса спотворила його лице і глухий голос, що ніби віддалявся в інфразвук, поволі мовив:

— І остання помилка…

У цьому голосі було стільки гіркоти, що Березін нічого не наважився спитати і мовчки стояв поряд, страждаючи від своєї безпорадності. Виручив пілот.

— Хто ви? — спитав він хрипко. Незнайомець повернув голову.

— Землянин, — трохи помовчавши, сумно відповів він. — Можете звати мене Деоном. Веселенька ситуація, правда ж?

— Ситуація, звичайно, теє… — нарешті мовив Березін. — Але на людину ви… взагалі…

Незнайомець явно зацікавлено глянув на Березіна, пЬ лота і раптом усміхнувся.

— Я не сказав — людина, — мовив він так само глухим голосом. — Я Деон, землянин, і все.

Він ніби згас, несподівано ліг, точніше, перелився в положення “лежачи”, і вів далі:

— Крім того, я втікач.

Березін глянув на розгубленого пілота, гарячково думаючи, що робити. Він був готовий до будь-яких несподіванок — рік роботи експертом у Центрі привчив його до всього, — але такого повороту подій не чекав;

— Що пропонуєш робити? — швидко спитав він, одводячи пілота і притишуючи голос.

— Його треба в Москву… — несміливо запропонував пілот.

— Не встигнете, — мовив позаду Деон, видно, слух у нього був чудовий. — Жити мені лишилося небагато, я встигну тільки відповісти на ваші запитання і пояснити, хто я.

Березін слухав Деона з непевним почуттям — щось середнє між іронією, здивуванням і занепокоєнням. Остаточно повірити в те, що відбувалося, він не міг, не міг і вирішити, як до всього ставитися.

Зі слів дивного пришельця виходило, що двісті мільйонів років тому на Землі існувала цивілізація, яка зникла навіки. З якої причини, Деон уточнити не схотів. Тільки дехто, в тому числі і він сам, встиг утекти в майбутнє, знайшовши через мільйони років нову цивілізацію, сучасну, молоду, палку і… досить небезпечну.

— Так, досить небезпечну, — повторив Деон. — На жаль, у нас не було вибору. Ви, люди, — діенерги. Ви випромінюєте одразу два види енергії: руйнування і творення! Ви не знаєте, що джерелом випромінювань є ваші емоції: енергії руйнування — зло і ненависть, творення — доброта і гуманізм. Джерело одне — емоції, але види енергії відрізняються так само, як ваші машини для творення відрізняються від машин для руйнування. Ви навіть не підозрюєте, що володієте надзвичайною силою, яка здатна творити всесвіти! І