Читати книгу - "Чтиво"

— Щось на кшталт того.

— Друкуєтесь?

— Трохи.

— Трохи — це скільки?

— Один роман,— зізнався Пфефферкорн.— У вісімдесятих.

— Назва?

— «Тінь Колоса»,— відповів Пфефферкорн.

— Лайно, а не назва,— заявив Сейворі.

Пфефферкорн опустив голову.

— Такі назви не продаються.

— Та він і не продавався.

— Ну от, бачите.— Сейворі облизав губи язиком.— Варто було назвати його «Кривава ніч».

— Прошу?

— Або «Криваві очі». Отаке продається. Бачите? Я його навіть і не читав, а за тридцять секунд придумав вам дві кращі назви.

— Вони не дуже підходять до книги.

— Ви нічого не тямите в цьому бізнесі,— глянув на нього Сейворі.

 е звертай на нього уваги,— сказала Карлотта.— Люціанові подобається вдавати із себе більш важливого, ніж він є насправді. Білл працював з ним за звичкою, а може, через співчуття. Бог свідок, агенти йому більше не потрібні.— Вона помовчала.— Послухай тільки. Саме це люди і роблять, кажуть усе в теперішньому часі, так?

Пфефферкорн стиснув її руку.

— Дякую, що приїхав, Артуре.

— Звісно.

— Ти навіть гадки не маєш, як це важливо. Усі ці люди...— Вона махнула на юрбу, що розходилася.— Вони по-своєму милі, але це не наші друзі. Тобто друзі в якомусь сенсі, але, розумієш, це Лос-Анджелес.

Пфефферкорн кивнув.

— Мені відомо, що вони про мене кажуть,— продовжила вона.— Вважають, що я недостатньо сумна.

— Ой, заради Бога...

— Та вони не розуміють, що я вже кілька місяців його оплакую. Відчай не може тривати так довго. Це неприродно. Я знаю кілька вдів, які тільки і роблять, що ходять і б’ють себе в груди. В цьому є щось жахливо театральне. І дуже легко здогадатися, вони швиденько повертаються до тями, щойно отримують чек на спадок.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Нехай думають, що хочуть,— сказала вона.— Це, тут... Це просто формальність. Це для інших. Справжній жах лише мій, він починається, тільки коли я лишаюся на самоті.

Вона тримала його під руку. Так вони і перетнули кладовище, розганяючи хмари мошок. Від пишної трави так і пашіло вогкістю, і Пфефферкорн послабив вузол краватки.

— Я очікувала, що мені не дозволять ховати порожню труну,— продовжила Карлотта.— Та всі поводилися дуже чемно. Вони винятково добрі, коли мають справу з тими, хто в жалобі.

— Ще б пак.

— І це не через милосердя,— сказала вона.— Ти навіть не уявляєш, скільки мені це коштувало. Самі лише квіти. Не кажучи вже про пошуки. Але мені байдуже. Я сказала, що знайду його, чого б мені це не коштувало. А тепер, коли оглядаюся назад, думаю, чи не навмисне вони витягували ті речі, щоб викачати з мене гроші.

— Сподіваюся, сумління вони мають.

— Хто знає,— зітхнула Карлотта.— Гроші — то гроші.

Вони стояли під парасолькою, чекали, доки подадуть їхні автівки.

— Ось твоя,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн глянув на свою крихітну яскраво-блакитну орендовану машину.

— Від пункту А до пункту Б,— сказав він.

З’явилася автівка Карлотти — «Бентлі» устричного кольору, блискучий, немов щойно із салону. Спітнілий службовець вийшов і притримав для неї дверцята.

— Радий був тебе бачити,— сказав Пфефферкорн.— Незважаючи на обставини.

— Так,— відповіла вона. Нахилилася, щоб його поцілувати, але передумала.— Артуре, чи тобі справді потрібно так швидко їхати? Чи не міг би ти трохи затриматися? Ненавиджу так прощатися. Приходь до мене, вип’ємо.— Вона обхопила обличчя долонями.— Господи, ти ж у нас ніколи не був.

— Звісно, був. Приїздив на його п’ятдесятиріччя. Пам’ятаєш?

— Так, але ж то було так давно. Ми переїхали.

За запрошенням відчувалося звинувачення. Він чудово знав, як давно то було. Та хто в тому винен? А тоді пригадав, де він був і чому, і йому стало соромно чіплятися за своє незадоволення. Втім, він усе одно вагався. Страшно було потривожити свої власні злі думки. Поглянув