Читати книгу - "Аутсайдери"

Симон зітхнув. Помилковий початок. Надмірна скромність тут не зробить їй честі — багато хто це запам’ятає. Конкуренція, люба, жорстока річ. Але дівчина йому імпонувала — своєю природністю, відкритістю та простотою. Якщо їй удасться втриматися у бурхливому літературному океані, то скоріше за все правила гри її зіпсують, зроблять цинічною. Такі наслідки еволюції, нічого не вдієш. Проте він побажав би їй успіхів.

— Здається, я бачив її у переході на Майдані, — сказав хтось поруч. — Ти диви, як швидко вилізла…

Симон озирнувся у пошуках власника голосу. Ним виявився сухорлявий лисий чоловік у темно-синьому костюмі. Тримаючи в руці коктейль із бару, він говорив до своєї супутниці — товстої напівсивої тітки з обличчям суворої вчительки. Та лише хитала головою на його репліки, косуючи оком у бік естради. Ці двоє видалися йому знайомими, і через мить він пригадав. Сухорлявий — то Федір Ляшко, а його дама — Ганна Добренко. Обоє — відомі письменники, із тих непотоплюваних, що можуть відвідувати будь-які подібні заходи, маючи за перепустку власне ім’я. Зараз вони дивилися на дівчину, вочевидь, не схвалюючи такої юнацької зухвалості, як видання першої книжки. Симон відчув обурення. Він ненавидів принцип народженого повзати, за яким ти ще повинен комусь доводити, що маєш право займатися тією ж справою — і боронь Боже тобі досягти в ній ще більших успіхів! Такого не пробачають. Він сам відчув це свого часу… та, власне, відчував і досі. Бісові клони.

Випити закортіло до нестями. Симон кинув оком над натовпом, вишукуючи Замбіцького, і помітив його в іншому кінці фойє. Той давав інтерв’ю якійсь пишногрудій молодиці. От і добре, ніхто не заважатиме. «До дідька все, — подумалось йому. — Я ж „колишній“, скандаліст, що полюбляє закладати за комір. Мені можна». Треба підтримувати епатажний імідж, який йому нав’язали — неначе котові прикрутили до хвоста порожні бляшанки.

Симон витяг із кишені гроші, підійшов до бару й замовив порцію горілки. Холодна склянка в руці неначе сама по собі вплинула на нього позитивно, свідомість ставала прозорою, як скло. Він зробив великий ковток, скривився від звичного смаку й знову повернувся на своє місце біля «солодкої парочки». Чомусь ці двоє не давали йому спокою.

Внутрішнє «я» завбачливо порадило йому не робити нічого, про що потім він буде шкодувати. Ні, звісно ж, ніяких дурниць. Минулого разу він хлюпнув водою в обличчя репортера, який мав нещастя розреготатися, проходячи повз нього, але тоді Симон був добряче напідпитку. Зараз усе в нормі, усе під контролем.

Після музичного номера конферансьє запросив поетесу прочитати щось зі своєї книжки. Та взяла мікрофон тремтячою рукою і почала виразно декламувати свою поезію. Голос у неї виявився приємним, дзвінким і соковитим. Симон навіть забув про склянку у своїй руці, вслухаючись у нього.

Вона читала, закривши очі, неначе забула про натовп навколо. Симон подумав, що попередня година нудьги була варта того, щоб почути це. Чорт забирай, це дівчисько — геній. Її рядки приємно його вразили, чого не бувало вже досить давно. Він продовжував зачаровано слухати, коли біля вуха почулося:

— Ба, який пафос… Мистецтво з калюжі набирає обертів.

Цю репліку знову видав Ляшко, тягнучи свій коктейль через соломинку. Його протеже Ганна засміялася, прикривши вуста рукою. Симон глянув навколо — або ніхто цього не чув, або всі вдавали, що не чули. Дивлячись на метра, він відчув роздратування. Слова, які той виголошував, неначе самозваний Цар Гори та істина в останній інстанції, йому зовсім не сподобались, і, проковтнувши залишок своєї горілки, Симон нахилився до нього.

— Ви щось сказали?

Ляшко повернув обличчя до нього і зміряв поглядом із голови до ніг. Тоді всміхнувся, імітуючи раптове впізнавання.

— A-а, пане Сич! Ви теж тут? Не знав, що ви досі виходите в люди…

— Я поставив вам запитання, — промовив Симон, ігноруючи останню загонисту фразу. Ганна Добренко дивилася на нього з холодною іронією цариці Савської.

— Якщо ви любите підслуховувати чужі розмови, то поясню, що ми з Ганною дискутуємо щодо віршів шановної пані Наталі, — сказав Ляшко з тим же виразним сарказмом. Він опустив погляд на порожню склянку в руці Симона. — Давайте я вас пригощу.

— Обійдуся, — відповідь пролунала занадто голосно. Дехто з цікавістю озирнувся, але він продовжував дивитися тільки на Ляшка. Посмішка повільно зійшла з обличчя сухорлявого.

— Якщо вам щось не подобається у цих віршах, то тримайте свою думку при собі, — спокійно зауважив Симон, відставляючи склянку. Він розумів, що знову починає гарячкувати, проте нічого не міг із собою вдіяти. — Не всі мають її поділяти.

— Чого це ви втручаєтеся? — нервово почала Ганна, але замовкла під його холодним поглядом.

— Я не до вас звертаюся, вельможна пані.

— Слухайте, ви, — тихо, але грізно промовив Ляшко. — Я не дозволю вам так розмовляти з жінкою! Де ваша повага?

Симон презирливо