Читати книгу - "Простір неспокою"

class="book">Станіслав розповідав ще щось, але Гнат його не чув. Він згадував, як до них доДому прийшла ціла делегація працівників Управління і Комісії з контактів, щоб повідомити про загибель батька й матері, і як він не повірив цьому, і що було потім, у кошмарах порожніх кімнат. Грізний Дзор, планета, фізично майже аналогічна Землі… Два материки, дві держави з військовою диктатурою, що не бажають ніяких контактів, відвертий антагонізм, становище на межі війни. Перша відкрита поза Землею цивілізація… І три роки розвідки в цьому пеклі!..

— Так, — затерплими губами вимовив Гнат. — Три роки на Дзорі — це багато!.. Куди ми тепер?

Томах пошкодував, що завів мову про Дзор.

— У їдальню. Я, наприклад, голодний. Після сніданку буде час попрощатися. Тобі є з ким?

— Не знаю, — пррбурмотів Гнат, згадуючи раптом усмішку Аларіки. — Хіба що з Травицьким?

На пульті швидкольота блимнув зелений вогник, і їх кинуло в сонячне світло.

Керрі Йос підвів Богданова до освітленої зсередини кришталевої кулі — об’ємної моделі другої спіралі Галактики, так “ваного Рукава Стрільця, до якого входила і зірка-карлик Сонце.

— Є ще одна проблема, — сказав Йос. — Тривожніша, ніж усі інші. Система Золотоволосої, планета Рицар…

— Дзор — мовою аборигенів, — уточнив Бассард.

— Так, Дзор. Над планетою літають три наші орбітальні станції, одна заселена, дві резервні, законсервовані. Вчора звідти надійшов сигнал: обидві резервні станції відкриті, хтось там побував.

— Ого! — сказав Богданов. — Цікаво. А з персоналу робочої станції ніхто не міг туди забратися?

— Це виключено. Раз на півроку до станції вирушає зміна техніків для проведення профілактичних робіт, ось Ця зміна і виявила на станціях сліди чиєїсь присутності. Захист станцій не пробитий, діє, одначе сліди там є.

— Наскільки я пам’ятаю, у цих станцій багатошарова ізоляція плюс ТФ-екран.

Керрі мовчки відшукав на кулі зірку, про яку вони говорили, доторкнувся в цьому місці кінчиком щупа: куля озвалася тихим дзвоном.

— Але крізь ТФ-екран не може проникнути жодне матеріальне тіло!

— Ми не можемо! — похмуро, з притиском сказав Керрі Йос. — Ми! А вони, значить, можуть.

— Хто вони? Не ідзорити ж…

— Усі ці повідомлення ще не завадило б перевірити, — вагомо вирік Бассард. — Особисто я сумніваюся в їх істинності. Наслідити в станціях могли й самі техніки.

— Сто сорок три парсеки, — пробурчав Керрі Йос. — До Садальмелека сто десять, до Гамми Суїнберна сто вісімдесят, а до Золотоволосої з її Рицарем — Дзором сто сорок три. І всі три зірки в різних секторах, і всі три — на межі дослідженої нами зони. Про що це говорить?

— Не знаю, — помовчавши, сказав Богданов.’

— І я поки що не знаю. А коли не знає відділ безпеки…

— Значить, треба оголошувати “Шторм” по управлінню!

— Ну, “Шторм” не “Шторм”, а хоча б ступінь “А”: готовність службі спостереження за простором, посилення патрульного забезпечення, косморозвідці перейти на форму “Екстра”.

— Чи не зарано? — Бассард скептично скривив губи. — Ви уявляєте наслідки тривоги?

Вони глянули один на одного, три чоловіки, які знають ціну випадковостям.

— Ну, Керрі, що ж ти… — дозволив собі усміхнутися Богданов. — Нас же тридцять мільярдів!

— Заспокоїв, — сумовито похитав головою начальник відділу. — Справді, нас тридцять мільярдів, з них двадцять п’ять на Землі, решта в Системі та на інших зірках. І я подумав: а чи не забагато це для інших зірок?

Бассард поворушив бровами.

— Що ти хочеш цим сказати?

Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і знизав плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.

“Тіртханкар”, черговий крейсер УАРС — двокілометровий циліндр, увінчаний гребенем генераторів розгону, вийшов із власного ТФ-коридора в мегаметрі від дрейфуючої у вільному просторі ретрансляційної ТФ-станції. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефективний мала вона вигляд на тлі зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, щодо Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.

Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планетами інших зірок.

Обслуговуючий персонал з’являвся тут раз у два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об’єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.

Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.

Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в інституті ТФ-зв’язку.

— Не довелося, — гасячи усмішкою пронизливий вогонь в очах, відповів Богданов. — Проте мене