Читати книгу - "Полювання на Сетавра"

розмірковував, що вдіяти. Чекати чи не чекати? Форсування улоговини транспортерами забезпечило б, напевне, успіх, але не без втрат. Машини на відміну від Сетавра були цілями великими, але малорухливими, і мали пересуватися разом, інакше двобій закінчився б так само, як той, з транспортером Будівництва. Він намагався вигадати якийсь маневр, що виманив би Сетавра на освітлену поверхню. А що, коли пустити для принади порожній, керований на відстані транспортер та й уразити автомат зі якогось іншого місця, наприклад згори?

Він подумав, що в цьому разі не треба нікого чекати, адже транспортер він має. Та план якось не конкретизувався. Пустити машину наосліп безглуздо. Автомат, не рухаючись з місця, розіб’є її на дрізки. Невже він зметикував, що тінь, у якій він стирчить, дає йому таку перевагу?… Але ж ця машина не створена для боротьби з її складною тактикою… У божевіллі автомата є якась закономірність, але яка?

Вони сиділи, скоцюрбившись, біля обніжжя темного плато, в його густому холодному затінку. Раптом Пірксові здалося, що він поводить себе, як останній йолоп. Коли б він був на місці Сетавра, що б він зробив? На душі стало неспокійно, — Піркс не мав сумніву, що спробував би атакувати. Пасивне чекання подій не могло дати нічого доброго. Так, можливо, він підкрадається до них? Оцієї миті? Адже він може під прикриттям тіні дійти аж до західної кручі, а там стільки величезного каміння та потрісканої лави, що в цьому лабіринті можна переховуватися цілу вічність… Піркс був уже майже певен, що Сетавр саме так і зробить і що його можна чекати кожної хвилини.

— Докторе, я боюся, щоб він не заскочив нас, — швидко сказав Піркс, схоплюючись. — Як ви на це дивитесь?

— Ви вважаєте, що він може нас обхитрити?… — запитав Мак Корк, посміхаючись. — Мені це також спало на думку. Авжеж, це навіть логічно, але чи поводить він себе логічно? Ось питання…

— Треба спробувати ще раз, — пробубонів Піркс. — Скиньмо ці балони вниз і подивимося, що він робитиме…

— Зрозуміло, — розпочинати?

— Так. Увага!

Вони втягли їх на верхів’я горба і, намагаючись бути непомітними з дна улоговини, зштовхнули майже водночас обидва металеві циліндри. На жаль, брак повітря не дозволяв почути, як вони котяться і чи котяться взагалі. Піркс наважився і з дивним почуттям голизни, наче не було на ньому сталевого шолома та тришарового, зовсім нелегкого скафандра, крижем припав до скелі й обережно висунув голову.

У долині нічого не змінилося. Лише кістяк машини став невидний, — його застиглі рештки злилися з навколишньою темрявою. Тінь мала тепер форму неправильного, дуже видовженого трикутника, що впирався основою в кручу найвищого, західного гребеня скель. Один балон влучив у камінь, що розвернув його впоперек, і спинився кроків за сто під ними. Другий ще котився, дедалі повільніше й тихіше і нарешті зупинився. Те, що на цьому все скінчилося, зовсім не сподобалося Пірксові. Він подумав, що робот і насправді не дурний — не хоче стріляти в ціль, яку йому підсовують. Піркс намагався знайти місце, з котрого Сетавр якихось десять хвилин тому дав знати про себе спалахом лазерного ока, але це було надто важко.

«Можливо, його вже там нема, — думав Піркс. — Адже він може відступити на північ дном улоговини або скористатися однією з тріщин магматичної породи… Якщо він дістанеться до кручі, до цього лабіринту, то загубиться там, мов камінь у воді…»

Він обережно намацав лазер, трохи підняв його й негайно знову відклав:

— Докторе Мак Корк, прошу до мене.

Доктор підповз.

— Ви бачите ці балони? Один просто під нами, а другий трохи далі…

— Бачу.

— Ви вистрілите спочатку в той, що ближче, потім у той, що далі, з інтервалом, скажімо, в сорок секунд… Але не звідси! — додав він швидко. — Знайдіть якесь краще місце. Отам, у тій виїмці, непогана позиція. А коли ви скінчите стріляти, прошу негайно відповзти назад. Гаразд?

Мак Корк, ні про що не питаючи, рушив, низько пригнувшись, у вказаному напрямку. Піркс нетерпляче чекав. Якщо Сетавр хоч трохи схожий на людину, він мусить бути допитливий. Кожна розумна істота допитлива, і ця допитливість змушує її діяти, коли відбувається щось незрозуміле…

Доктор зник з очей. Піркс заборонив собі дивитись на балони, що мали вибухнути від його пострілів; усю свою увагу він зосередив на сонячній смузі між тінню та кручею. Він приклав до очей бінокль і спрямував його на те царство застиглої лави; в окулярах повільно пропливали чудернацькі форми, немовби виліплені в майстерні якогось скульптора-абстракціоніста, тонкі, гвинтоподібні обеліски, зміюваті тріщини; від хаосу блискучих граней та ламаних тіней залоскотало очне дно. Краєм ока він помітив далеко внизу, на схилі, спалах. За хвилину знову спалах. Тиша. Тільки пульс гуркотів у шоломі, а сонце намагалося угвинтити в голову своє проміння.

Він водив біноклем уздовж хаотичного нагромадження брил. Раптом там виник якийсь рух. Піркс завмер. Над гострим краєм брили, схожої на величезну кам’яну сокиру, з’явилася напівкругла постать, що майже зливалася з навколишніми скелями, але в цієї постаті були руки, вони вчепилися з двох боків у камінь, і тепер Піркс виразно бачив його до половини. Робот не видався безголовим, більше він скидався на людину, що надягла ритуальну маску африканського чаклуна, яка затуляла обличчя й шию дещо розплющеним і через те страшнуватим зображенням… Ліктем правої руки Піркс відчував ручку лазера, але йому навіть на думку не спадало стріляти. Ризик був надто великий — влучити в ціль з такої відстані з порівняно слабкої зброї навряд чи можливо. Робот закам’янів, повернувши свою голову, що ледве виступала над плечима, в бік двох газових хмарин, які безсило розпливалися по схилу. Це тривало досить довго. Здавалося, він не знає, що сталось, і вагається, що йому вдіяти. У цих його ваганнях, у невпевненості, яку Піркс так добре розумів, було щось таке близьке, людське, що Пірксові здушило горло. «Що б я зробив на його місці, про що б я подумав? Що хтось вистрілив у предмети, в які перед цим