Читати книгу - "Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов"

“З прибуттям!” — привітав себе містер Мегг. Його життєве кредо — ні за яких обставин не втрачати спокою. Ану, де він? Містер Мегг потупцяв на одному місці: черепки бряжчали під ногами. Ніде не помітив просвіту. Підвів голову — недосяжне небо стелилося над ним. Певне, він попав у глибокий каньйон. Це не страшно, з каньйону с вихід, треба тільки його знайти. Не здивувала містера Мегга і суха спека: каньйон теж не встиг охолонути після денної спеки. Отже, шукати вихід! Містер Мегг обережно ступив крок, витяг поперед себе руки. Уперся в стіну. Гаразд, сказав сам собі, тепер він піде вздовж стіни, треба лишень бути обережним, не оступитися, не зірватися.

Мацаючи ногами землю, містер Мегг рушив у темряві. Поверхня ґрунту здавалася рівною, під черевиками похрускувало: звичайний каньйон, розмірковував містер Мегг, дно всіяне рінню. А от стіна якась дивна: гладенька, мов скляна. Іноді скло здавалося тріснутим, відчувалася шерехатість каменю; в цих місцях під ногами було більше розсипаних черепків. Та й щось надто жарко у каньйоні. Містер Мегг розстебнув комір сорочки. Це не допомогло. Тепло огортало все тіло, ніби містер Мегг брів у теплій воді. “Жаркенько…” — скаржився він, на ходу розстібаючи ґудзики… Щось схоже на прохолоду віяло зверху.

Містер Мегг зупинявся і дихав, задерши голову догори. Витягував шию, ротом як риба хапав повітря. “Бісова душа, — лаяв він стіну, — коли ж ти кінчишся?” Але стіна не кінчалася. Вона все продовжувалася, скляна, шерехата, ніби нагріта зсередини.

Очі звикли до темряви, і містер Мегг розрізняв найменші зміни кольорів. Стіна де-не-де світилася, невловимо флуоресціювала. Це було незрозуміло. І, як усе незрозуміле, викликало тривогу. Містер Мегг кілька разів зупинявся: чи це здається йому, чи стіна справді світиться? Не було сумніву, — світиться: палевим, місцями сірчано-жовтим світлом. “Чортовиння, — містер Мегг відганяє од себе страх, — усе це ввижається!”

Так він пройшов, мабуть, з кілометр. Піт заливав йому очі, губи потріскалися. Краватку він зняв, на сорочці розстебнув усі ґудзики, в голові у нього гупало. Стіна тяглася безконечно… Містер Мегг перестав лаятися. Ним опанувала жорстока лють — швидше вибратися з каньйону. Він уже не звертав уваги на стіну, що світилася, — швидше! — прискорював ходу, майже біг, розкидаючи ногами черепки. Але так небезпечно, можна звалитися у прірву, хай йому цур, коли скінчиться скляний тунель? Містерові Меггу здавалося, що він біжить по безконечній штольні метро, де не світить жодна лампочка. Як він попав сюди, він не знав, його охопило занепокоєння. Може, це повітряна тривога, він спустився у метро і заблукав у безконечних тунелях? Тоді швидше, швидше! Має ж бути десь станція!..

Раптом містер Мегг завмер: попереду щось біліло. “Калюжа! — майнула думка. — Можна напитися!” Кинувся до білого, сів навпочіпки. Це був парашут. Спочатку містер Мегг подумав, що це хтось з льотчиків опустився в каньйон слідом за ним. Але парашут був білий. У Мігуеля і Франціско — містер Мегг добре пам’ятає — парашути з червоного шовку. Це його парашут. Каньйон виявився круглий. Містер Мегг може поклястися, що він на тому самому місці, де приземлився і де покинув свій парашут. Каньйон скидався на лійку, вулкан!.. Містер Мегг обмацав руками навколо, під пальцями відчув мільйон скалок. У горлі дерло від нестерпного гару. Вулкан, але який? Страхітливий здогад майнув у містера Мегга: вулкан од вибуху “Пепіти”! “Пепіта”! Містер Мегг відчуває, як тисячі невидимих голок вп’ялися йому в тіло, розривають його, живого, на частки. “О-о!” — застогнав він і, жахнувшись свого хриплого, схожого на ревіння голосу, повалився на скалки.

Коли він опритомнів, небо посвітліло. Десь далеко займалася зоря. На дні кратера так само стояла спека, спалюючи душу і тіло. Дикий ляк пойняв містера Мегга, скував йому руки й ноги. Тільки очі ще корилися йому, вимагали: “Дивися!” Поволі, ніби боячись посковзнутися на крутизні, у кратер спускався ранок. Містер Мегг бачив обпалені скелі, з’їдене вогнем каміння. Вони оплавилися від вогню, вкрилися скляною кіркою. Згодом, охолонувши, кірка потріскалася, обсипалася, наче скалки — зелені, чорні, жовті. Кратер був завалений ними, мов лушпинням. Днище було кругле, як арена, і чорне, як сажа. Вся сила “Пепіти” вихлюпнулася звідси, розірвала землю, кожну порошинку пронизала променевою смертю.

— А-а-а!.. — заволав містер Мегг, видихнувши з легенів отруєне повітря, щоб ще з більшою силою вдихнути трутизну. — А-а-а!.. — кинувся він на стіну, гамселячи руками, ногами, дряпаючи її нігтями, аби вибратися наверх, до сонця.

Сержант Бігбері, вартовий 132-го поста, був чоловіком життєрадісним. А чого йому смуткувати? Зарплату платять утричі більшу, капітан Харрі до нього прихильний: за два місяці не дав жодного позачергового наряду! Пустеля, щоправда, не подобається солдатові, атомна діра теж не до душі. Та вона звідси далеко, кілометрів за тридцять. А взагалі ці пости — зайве діло: хто туди поткнеться?..

Сержант дивиться з-під руки, чи скоро сяде сонце? Сьогодні зміна — вночі вартують по двоє — затримується, машини ще не видно. Поставивши автомат біля шорсткої металевої будки, Бігбері виводить на губній гармошці пісеньку про Міссісіпі. Тоненькі звуки повисять у повітрі і щезнуть. З ними щезає і час. Скінчить “Міссісіпі”, почне “Красотку Джен”, згадає свою Мерлін, від котрої вчора одержав листа, і йому стає радісно. Навіть у бридкій пустелі жити ще можна…

Ось і хмарка вигулькнула на обрії — то мчить автомашина. Бігбері ховає гармошку в нагрудну кишеню, обсмикує форму — служба насамперед, — бере до рук автомат. Нараз він чує, як пустелю пронизує жахливий крик. Бігбері озирається — може, почулося? Крик повторюється. Сержант з автоматом біжить за будку.

За чверть милі від будки, з боку “діри”, де, на думку Бігбері і начальства, нічого живого й бути не може, просто на пост іде чоловік. Він хитається, як п’яний, падає, стає навкарачки і повзе, потім підводиться, дико тягне “А-а-а!..” Іноді виття переходить на хрипіння і знову жахливе “А-а-а!”. Сержант знає інструкцію — нікого до “діри” не пускати. На те й пости, щоб ніякий йолоп випадково туди не сунувся. Але чоловік іде не туди, а звідти. Бігбері розгублений: хто може вийти з пекла? Диявол! Сержант підносить автомат:

— Стій!

Чоловік не звертає уваги на окрик і з кожним кроком підходить ближче. Обличчя в нього страшне: