Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

Байдужа, мов зневірилася в нім;

А як удень сама в хатах остала,

Бо муж по службі в ліс ішов, зовсім

Тоді її тоска напосідала,

Вона ридала й привиди видала.

Їй бачились якісь таємні очі,

Що стежили за нею крок у крок,

Були блискучі і чорніші ночі,

Моргали, наче пара тих зірок,

І з них якийсь огонь ішов пророчий,

Розкішна дрож, диявольський порок,

Надія щастя і тривога втрати,

І той рефрен жалібний: ждати! ждати!

Лісничий здавна мов махнув рукою

На примхи ті, у всім їй потурав;

Усе занятий службою важкою,

Здавалося, лиш про ту службу дбав;

Та втайні пильнував її спокою

І в лікарів поради засягав.

«Змінить обставини життя»,- були їх ради.

І він, як міг, шукав десь іншої посади.

Вже смерклося, а пані Клементина

Все ще мов сном обтяжена була.

Десята продзвонила вже година,

Слуга в салоник лампу принесла…

Проснулась пані. «Ах, се ти, Юстино?» -

Немов спросоння вид свій підвела.-

«А пан прийшов?» - «Нема ще, пані мила».-

«Ну-ну, а щоб вечеря не простила».

Втім, брама скрипнула, і пси завили,

І грубії почулись голоси.

«О боже! - пані скрикнула в тій хвили.-

Се пан іде? Чого ж се виють пси?

Біжи, Юстино! Господи мій милий!

Сюди, на ганок! Свічку принеси!»

Та вже на ганку голоси знайомі

Почулись: «Гей там, відчиніть, хто в домі!»

І до покою пан з Остапом входять,

Щось оберемком, мов мерця, несуть,

На стіл кладуть, і голову підводять,

І роздягають, миють і трясуть,

Щось шепчуть слугам, десь зо світлом ходять,

Брязк ножиць чути, стукання посуд.

Тиша мертвецька, потім, мов з могили,

Глухе стогнання - і знов пси завили.

А пані, мов бездушна, у куточку

Стояла німо й слова не рекла,

З очима, впертими в одну лиш точку,

Вона мов остовпілая була.

«Ще більше вати! Чистую сорочку!» -

Пан служниці сказав, і та пішла…

І се тривало більш як півгодини,

Аж з раненим як слід упорались мужчини.

Упорались, пішли до кухні мити руки,

Що кров’ю скрізь поплямлені були.

А пані з виразом цікавості і муки

Нечутно, мов пливучи по земли,

До хорого пішла, ловила вухом звуки,

Що з віддихом важким з грудей його плили,

В лице зирнула, вкрите тінню ночі,

І скрикнула нараз: «Ах, се ті самі очі!»

Ті самі очі, чорні, як безодні,

Що стежили за нею стільки літ!

Тепер без блиску, мляві та холодні,

Немов у них яркий зламався світ,

Але й тепер ще чарувати годні,

Як сумовитий спомину привіт.

Вона, пронята жахом, стрепенула,

Мов ось судьбі своїй в лице зирнула.

Тут муж її ввійшов. Вона на нього

Той свій жахливий зір перевела:

«Ти вбив його?»

Лісничий

(з усміхом)

Що за концепт? Для чого?

Ще якби доля нас не наднесла

На вистріл та на слід його, небого,

Вже б з нього страва вовча там була.

Їй-богу, видно, дурень щастя має!

Втекти хтів від життя, життя ж його спіймає.

Вона

Він буде жить?

Лісничий

Можливо, хоч та рана

Мене не тішить…

Вона

Ні, він мусить жить!

Лісничий

Щоб мусив, се не наша річ, кохана,

Се в вищій волі, так сказать, лежить.

Вона

Ні, слухай! Се тобі у руку дана

Судьба нас двох. Як він не видержить,

І я не хочу жить. Роби, що знаєш,-

Се невідкличний мій рішенець маєш!

Пішла. Всміхнувся Валько їй услід:

«Рішуча, нічого сказать! І скора.

Такий, мабуть, і весь жіночий рід:

Сьогодні все віддать готов за те, що вчора

Ще у думках не мав. Мрій хорих плід

Для неї найсильнішая підпора.

Закони розуму й природи їй байдуже,

Коли за цяцькою її скортіло дуже.

Ну, та сим разом, може, пощаститься

Сю жертву з горла смерті відволать…

Неважна рана… Трохи попеститься

Та й встане… Інтересно буде знать,

Хто він, для чого він життя лишиться

Хотів? Щоб з недостатку - не сказать.

Одежа, золотий годинник… ся постава…

Без сумніву, якась інтелігентська справа.

Зневірився в життя? Гм, по лиці не видно;

Хто так розцвів, той добре їв і пив.

Підлот десь наробив, і стало жити стидно?

І сього б я ніяк не припустив;

Черв’як сумління тут не гриз огидно,

Де цвіт краси і юності так цвів.

Ся складка коло уст, мабуть, говорить нам

Щось інше… сі виски… так-так, cherchez la femme!» 6

Від того дня у тихій лісничівці

Усе життя пішло на інший стрій.

Уранці Валько із Остапом в спілці

При хорім порались, мов лікарі,

А пані, рано розклад давши дівці,

У кухні пріла, шпортала в старій

Кухарській книзі, добирала вісти,

Щоб хорому щось добре дати з’їсти.

А хорий у гарячці, знай, без тями

День поза день, мов зламаний, лежить.

Муркоче щось, неначе безвістями

Блукає дух його, то весь дрижить,

Мов з холоду, безкровними устами

Сміється, потім нагло закричить

І знов в нестяму впа́де й заніміє…

Отак-то смерть з життям турніри діє.

А по обіді знов пан в ліс подасться,

Де в службі аж до ночі мусить буть.

Отут для пані настає час щастя:

Години їй моментами пливуть.

При хорім упадає і не дасться

На хвильку від постелі відвернуть.

Годує