Читати книгу - "Дорога, Василь Стефаник"

Тої зи­ми йо­го ха­ти­на за­по­ло­ни­ла­ся опи­ря­ми, при­ви­да­ми і ма­ра­ми. Во­ни гу­ля­ли по хаті, як зби­точні діти. Виліта­ли до сіней і вис­туд­жу­ва­ли ха­ту, вибіга­ли крізь піч на стрих і товк­ли­ся, аж сте­ля лу­па­ла­ся, дзво­ни­ли у вікна, аби йо­го за­ма­ни­ти надвір. Він не да­вав­ся, на­ма­гав­ся не бо­яти­ся, тоді во­ни вибіга­ли на піч і щи­па­ли йо­го, ду­ши­ли і в рот онучі за­пи­ха­ли. Од­ної ночі злетіли­ся до ха­ти всі чор­ти. Гуляли, аж ха­та дро­жа­ла, а вітер та­кий здой­ми­ли, що він за­мер­зав на печі. Потім по­засіда­ли по­за стіл і по­ви­ва­лю­ва­ли з уто­ми язи­ки, такі самі, як той ма­ленький язи­чок, що він йо­го пок­лав під Ку­роч­ко­ву сто­до­лу. Він ле­жав, як мерт­вий, аж як ку­ри запіяли, то він лед­ве підняв­ся і за­чав мо­лит­ви го­во­ри­ти. Але і при мо­литві во­ни йо­му не да­ва­ли спо­кою. Він не міг на­га­да­ти та­ких мо­ли­тов, що їх най­ліпше знав,- він за­бу­вав навіть хрес­ти­ти­ся. Ті ма­ри так йо­го змор­ду­ва­ли, що як прий­шла вес­на, то він лед­ве ди­хав і побілів як папір.

- Треба бра­ти гро­ший відки го­ло­ва, та посвіти­ти ха­ту, бо тут не­чис­те злізло­си з ціло­го се­ла на­ку­пу. Віпи­ли з ме­не кров, що вітер ні з ніг ізго­нить!

Як вес­ня­не сон­це заб­лис­ло, то він сма­ру­вав чо­бо­ти, ла­тав со­роч­ки, і плів во­ло­ки до пос­толів, і тішив­ся, що раз уже піде до служ­би.

- Уберуси, вбу­юси фай­но та й до дво­ра! Про­ши вельмож­но­го па­на, мел­ду­юси до панцької служ­би.

- Добре, Фе­до­ре,- десь відповідав йо­му пан,- ти, вид­жу, слу­ш­ний чо­ловік, ко­ли ти под­луг припісу мельдуєшси.

І Федір, ла­та­ючи со­роч­ку, со­лод­ко усміхав­ся.

IV

Федір сто­яв се­ред пансько­го гум­на і сум­но ди­вив­ся за ря­­дом плугів, що ви­со­ту­вав­ся з бра­ми, як лан­цюг, у котрім залізо спо­юва­ло м'ясо людське з м'ясом волів.

- Уже моє оранє скінчи­ло­си! Ста­ре вог­ни­во, та й віки­ну­ли, бо лан­цюг се­ред до­ро­ги ур­вав би си!

Похитав го­ло­вою та й пішов до сто­до­ли бра­ти сви­ням зер­на. Че­рез цілий день на гумні бу­ло ти­хо. Ли­ше від най­мицьких ха­ток до­хо­ди­ли кри­ки бабів і плач дітей.

Якби хто з се­ла по­ви­би­рав що­най­гірші хат­ки, а до них заг­нав що­най­об­дертіших му­жиків і най­жовтіших жінок і до­дав ще го­лої дро­би­ни - дітей - і все те пос­та­вив близько се­бе на­ку­пу, то мав би прав­ди­вий об­раз тих ха­ток із їх меш­кан­ця­ми.

Федір з гум­на ди­вив­ся на ті хат­ки і щось за­пе­ре­чив го­ло­вою:

- А де ж я би там ішов у та­ке пек­ло! Я собі бу­ду спа­ти у ста­йні, те­пер зи­ми не­ма. Не піду я там у то­ту про­пасть.

Вечором пішов до стайні. Ко­ло ясел сто­яли во­ли дво­ма дов­ги­ми ла­ва­ми і ліни­во жу­ва­ли сіно. Ко­ло кож­них чо­тирьох сидів по­го­нич і до­зи­рав, аби під се­бе не ви­ки­да­ли. Між ти­ми ла­ва­ми сиділи на землі плу­га­тарі і сівачі. Ла­та­ли собі пос­то­ли, стя­га­ли мо­туз­ка­ми сер­да­чи­ни і нап­рав­ля­ли істи­ки. Кож­ний ко­ло чо­гось ни­пав. Ко­ло них присів Федір. Во­ли один по од­но­му па­да­ли на со­ло­му, за ни­ми пе­ре­вер­та­­ли­ся в яс­ла по­го­ничі, а за по­го­ни­ча­ми йшли плу­га­тарі. В стайні за­па­ну­вав тяж­кий відпо­чи­нок, що по утомі зо­ра­них ланів па­де на стай­ню, як тяж­кий камінь. Федір та­кож за­су­нув­ся пе­ред во­ли.

- Свинарю, мой, а марш з-пе­ред волів ме­жи свині! Ще то­бі луж­ко сте­ли­ти! Твоя Марійка доб­ре нас ріхтує. Тікаєси, як су­ка, з фірма­ном, та віда­вує йо­му що­най­ліпше, та ще й ти приліз на на­шу го­ло­ву? Марш з-пе­ред волів!

Федір виліз із ясел і ляг під бра­мою на в'язку со­ло­ми. За­бу­та крив­да в тій хви­лині про­бу­ди­ла­ся.

- Гріх меш ма­ти за ме­не, Андрію, гріх…

Стайня стог­на­ла, позіва­ла, зі сну го­во­ри­ла. Так тяж­ко ди­ха­ла, як би десь гли­бо­ко в землі ду­ши­ли­ся ти­сячі лю­дей.

- Молиси за ме­не, най ме­не бог хо­ро­нить, най ме­не нап­ра­вить на ліпший ро­зум, бо те спе­чу у вогні, як па­цю­ка, бо меш три дні попіл за своїм бо­гацт­вом згор­та­ти…

Над ра­нок і він ско­тив­ся у чор­ну про­пасть стаєнно­го сну.

V

Федір потім ніко­ли не хо­див до стайні і не го­во­рив з най­ми­­та­ми. Спав у сто­долі і не по­ка­зу­вав­ся на очі. По ве­ли­ко­дні Марія відда­ла­ся за фірма­на і пе­ре­хо­ди­ла з ним на слу­ж­бу до дру­го­го па­на. Федір вий­шов з ни­ми за бра­му і поп­ро­­щав­ся.

- Маріє, а памнєтай, що я ха­ту при лю­дих Насті відка­жу, аби ти її не відго­ни­ла, бо во­на, са­ра­ка, од­на-оди­ни­ця!

І вер­нув­ся. В хліві, аби ніхто не ба­чив, зап­ла­кав.

- Тепер жий, з ким хо­чеш!

Тої дни­ни впив­ся і прий­шов до стайні.

- Мов скар­бов'яни, те­пер ні не вігоніть, бо вже моя Марія по­манд­ру­ва­ла.

- Хто би вас віго­нив, от лєгай­те та спіть, як-сте наб­ра­ли пов­ну го­ло­ву.

- Пев­не, що п'єно­му доб­ре спа­ти, так і бог при­ка­зав. Але ти ка­жеш іти спа­ти, а я те­бе пи­та­юси, де я маю іти спа­ти? Як ти та­ка муд­ра го­ло­ва, то ти мені ска­жи, де маю іти спа­ти?

Він аж но­са Про­це­во­го до­ту­лив­ся, так близько при­су­нув­ся зі своїм пи­тан­ням.

- Де впа­де­те, там бу­де­те спа­ти.

- А як­би я так у ясел­ца, га?

Він злоб­но засміявся.

- Я в яс­ла, а ти ме­не за ги­рю, ти в шию, та бу­ком: а марш, ста­рий псе!

Погоничі по­виліза­ли з ясел, аби ди­ви­ти­ся на ко­медію.

- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зог­ни­ти, бо ти не знаєш, що то є чо­ловік, - ти віл, ти ха­ти ніко­ли не видів! Ти порєдно­го чо­ловіка з ясел бу­ком! Але ти ме­не за­пи­таєшси: - А де ти, вас­пан, до­те­пер був?» А я тобі ка­жу: «Був-сми ме­жи людьми, лю­бо мені бу­ло». Але ти ка­жеш: «А чо­го ж те­бе лю­ди від се­бе прігна­ли?» Отут гудз! А я тобі на це нічо­го не ска­жу, лиш три слові: «Не­ма у лю­дей бо­га». А ти го­ло­ва ро­зум­на та й усе вже знаєш…

- Ідіть, ста­рий, спа­ти, не гніть бан­ди­ги, а завт­ра піде­мо в се­ло на вибір, та ми тих бо­га­чиків тро­хи нам­не­мо.

- Я на вибір па­ду і лю­дем усю свою крив­ду ска­жу, але в яс­ла не піду, бо я там не маю гни­ти. Я знаю ліпше га­ту­нок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але че­кай, я тобі бу­ду ка­за­ти, як на про­то­кулі. Я був по­мий­ник жидівський, я валєвси попід жидівські ла­ви, по всіх кре­ме­на­лах. А бог най пи­ше гріх, а я не бо­юси, я за все відповім, так відру­баю, як пер­шо­му-ліпшо­му. А ме­не хто на ро­зум учив, га? Коли ме­не лиш чим виділи та тим би­ли! Не біси, я віка­жу, я