Читати книгу - "Маруся Богуславка, Старицький"

дні...

Сохрон

А все ж то два. (Цілує її.)

Маруся

Ох, не смути серденька,

Воно й само щось ниє і тремтить...

Сохрон

Нема чого полохатись зі мною:

Хоч би вся тьма нечистих вражих сил

Із-під землі, із прорвищ злосмердючих

Повстала враз, то перса ці й рука

Тебе, зорю, од неї оборонять;

Край ніг твоїх кістками ляжу я,

І навіть їх не переступить ворог!

Маруся

Так, вірю я! Ти лицарем, орлом

Мені запав найперше в серце... Дужих,

Побідників, звитяжців запальних

Воно любить, кохати тільки й може...

І мариться, що по Вкраїні ти

Скрізь досягнеш і слави, і почоту,

І схилиться до ніг твоїх чолом

Уся пиха, мізерією вкрита...

Сохрон (усміхається)

Дитячі сни. Нас паніматка жде...

Маруся

Матусенька? Ходім, там поруч сядем...

Про славу ти розкажеш, про бої -

Матуся теж послуха...

Сохрон (обніма)

О мій раю!!

Пішли до рундука.

Ганна ще раніш вийшла і з рундука вигляда їх.

ВИХІД VII

Ганна, Сохрон, Маруся, а потім Леся.

Ганна

А я усе вас визираю тут,

Бо чую вже самотину старечу,

То й нуд бере...

Маруся

Ой мамо, не тужіть:

Я вас самих не кину... Так, Сохроне?

Сохрон

Конечне, так... Побудем вкупі час,

А то - до нас...

Ганна

Е, теща, любий зятю,

Залишня річ в кубельці молодих...

Сохрон

Крий боже!

Ганна

І! То так воно здається,

А потім зять щось інше заспіва...

Маруся

Ой, зроду ні! Та то була б образа

Мені така, що і не знаю...

Ганна

Бач,

Уже й пішла за мене суперека...

Як бог судив, то так і буде! Ну,

Сідайте ж тут, бік мене, голуб'ята!

Дивилась би, не зводячи очей,

Та слухала б все ваші буркотання...

Маруся

Ось, ненечко, Сохрон розкаже нам

Про січові пригоди...

Сохрон

Що ж би саме?

А, от хіба про гемонський похід,

Що нас завів за Тендер [11] на погибель.

Зладнали ми чайок десятків з п'ять,

Щоб понестись по морю до Сінопа [12]

Та погулять на славу у невір,-

Добра добуть і визволить з кайданів

Невольників - товаришів, братів,

Що гинуть там по тюрмах та галерах...

Маруся

Ой лелечко! Співають кобзарі,

Яка тяжка робота їм і мука!

Ганна

Так, доню...

Сохрон

Ну, прокрались ми Дніпром

Та й виплили до світу в Чорне море...

От вирнуло і сонечко із мли -

Осяяло хистке й ясне роздолля:

Воно кругом яскрило, як сапфір,

За край небес розкинувшися лоном;

Здавалося, що баня незмірна

З хмаринами хитається під нами,

А ми немов в блакиті несемось

Над прірвою, безоднею страшною:

То здіймуться всі весла, то пірнуть,

Блиснувши враз - сріблом чи адамантом,

А хвиля гра під променем ясним,

Гойдає нас, пестуючись, ласкаво;

Чайки летять поламаним ключем,

По синьому вітрилами біліють...

А на чайках, неначе мак, шапки

Аж мріють скрізь червоними рядками,

А серденько ж і мліє, і тремтить!..

Маруся

Ой гарно ж як, ой пишно! Боже милий,

Коли б мені побачить диво те!..

Здається, я пташиною б от зараз

Полинула... Та де узять крилець?

Ганна

Хто відає: життя що довга нива -

На ній якраз спіткати можна все!

Сохрон

Навряд тільки, щоб моря досягнула;

Та нічого й нудитися за ним -

Йому не вір,- воно знадне й зрадливе...

Леся виходить з бандурою і зупиняється.

От пливемо, співаєм і люльки

На вільному ми, вільні, запалили...

Про лихо в нас ані гадок нема,

А вже воно чатує за плечима!

Старезний дід на чайці в нас сидів,

Що з морем знавсь, як з шаблею своєю;

От глянув він удалину й прорік,

Що з білої хмаринки встане туча.

Не вірилось... а хмаронька, проте,

Росла й росла, темрявилася млою

І мороком все небо поняла...

Насупилось, аж почорніло море,

Зшкарубилось, мов груба та рілля,

І зайком скрізь заплигав білий гребінь...

Дихнув Борун, [13] вітрилами шарпнув

І знову стих. А наказний гукає:

"На дно чайок покласти щогли вмить,

За весла всі! Пильнуй, стерничий, гостро!

Насупроти бурхливих хвиль керуй!"

Маруся

Ух, страшно як!

Ганна

Ховай їх мати божа!

Леся

А я б отам хотіла бути страх,

Посмакувать, яка то смерть на очі!

Сохрон

Розпатлана, скажена й навісна!

Завила враз, немов відьом тих зграя,

І заревла, немов страшенний звір...

Запінилось і застогнало море;

Хистка гора на гору піднялась,

Помежи них розкрились чорні прірви,

І темрява зловісна налягла...

Мов трісочка, злітала чайка вгору

І падала в роззявлену глибінь...

А навкруги росли тремтячі скелі,

Схилялися розтріпаним чолом

І поглинуть ярились шкарлупину...

У неладі розсатанілих сил

Вбачалося вже світа проставлення

І грізний час остатнього суда.

Маруся

Ох, матінко! Погинуть запорожці...

Як жалко їх, аж серце замира! (Тремтить.)

Ганна

То ж, донечко, борці святі за віру,

За воленьку і за питимий край...

Маруся

О боже, дай, щоб лицарство буяло!

Щоб славою вкривало нам життя!

Леся

Ну що ж, як там?

Сохрон

Погибель нависала,

І стали всі читати молитви...

Піднявсь тоді старезний дід на лаві,

У білому і білий сам, як лунь,

Аж миготів сріблом на вітрі волос,

І голосно промовив до братів:

"Розжеврілось напастю Чорне море

І лютістю на всіх нас зазіха,

Жадаючи від братчиків офіри...

Всі грішні ми пред господом святим;

Та юнакам ще довга в світі нива,-

Їм