Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

– Повільніше! – стиха скомандував веслярам Галл.

– Схоже, наша рибка щось почула, – пробурмотів Говік, – вона тепер сопе не так гучно, як досі…

За п’ять хвилин мисливці наблизилися до кита на відстань кабельтова.

Боцман випростався на повний зріст і скерував шлюпку до лівого боку смугача, намагаючись, проте, триматися на безпечній відстані. Капітан стояв на носі човна, широко розставивши ноги і стискаючи в руці гарпун, націлений у товстелезну китову спину, що горбом випиналася над водою.

– Приготуватися! – пошепки наказав Галл.

– Слухаюсь! – відповів боцман, міцніше стискаючи стерно.

– Підходь!

Вельбот порівнявся з китом. Зараз мисливців і здобич розділяло менше десяти футів. Смугач, як і раніше, погойдувався на хвилях. Кит, якого захопили під час сну, легко стає здобиччю китобоїв, проте капітан зволікав – щось його зупиняло.

«Якась дивна застиглість! – подумав Галл. – Не схоже, що цей вайло просто заснув. Щось із ним не те!»

Те саме спало на думку і боцману, який витягував шию, намагаючись роздивитися, що відбувається праворуч від кита.

Але час було діяти. Схопивши гарпун точно посередині ратища, капітан Галл прицілився, а потім щосили метнув його у бік смугача.

– Задній хід!!! – одразу скомандував він.

Матроси щосили налягли на весла, і вельбот рвонув назад, намагаючись уникнути смертоносного удару хвоста пораненого гіганта.

І в ту ж мить почувся вигук боцмана, що нарешті збагнув причину загадкової непорушАності тварини:

– Маля! Ми застали її за годуванням китеняти!

Поранена гарпуном самиця саме перекинулася на бік, і тепер усі китобої побачили його.

Галл знав: якщо поряд китеня, полювання стає удвічі небезпечнішим. Проте, усупереч його очікуванням, самка смугача не напала на вельбот одразу. Вона стрімко розвернулася, вихопившись із води усім своїм могутнім тілом, відтак напрочуд швидко рушила вперед, а потім пірнула. Китеня не відставало від матері.

На вельботі встигли як слід роздивитися смугачиху й оцінити належним чином. Ця молода самиця була надзвичайно велика, і було б справді шкода після вдалого початку полювання відмовитися від такої багатої здобичі. Почалася відчайдушна гонитва – вельбот мчав по хвилях стрілою, поступово віддаляючись від «Пілігрима».

Та все ж веслярі не могли змагатися з морським велетнем, а линва, закріплена на гарпуні, розмотувалася з такою швидкістю, що від тертя об борт човна ось-ось могла спалахнути. Та кит і не думав зупинятися; навпаки – він усе глибше пірнав під воду. Капітан Галл приточив другу бухту, потім третю, але і її вистачило ненадовго…

Очевидно, гарпун не зачепив жодного важливого органу смугачихи, а це вже було поганим знаком. Крім того, здавалося, що тварина зовсім не має наміру підніматися на поверхню, щоб поповнити запас повітря.

– Хай йому біс! – спересердя вигукнув капітан. – Здається, ця шалена матуся готова розмотати усі наші п’ять бухт! Ніколи такого не бачив!

– Схоже, вона задумала відтягти нас якнайдалі від «Пілігрима», – похмуро додав боцман.

Матроси занепокоїлися – шанси вполювати здобич ставали примарними.

Аж ось і п’ята бухта розмоталася майже наполовину, і раптом туго напнута линва ніби ослабла.

– Ура! – вигукнув боцман. – Здається, втомилася!

Капітан Галл, піднявши вимпел на вістрі багра, подав шхуні сигнал підійти ближче. Дік Сенд з допомогою Тома і його друзів негайно підняв вітрила, проте вітер був слабким, і «Пілігримові» ніяк не вдавалося підійти до вельбота.

Тим часом, як і передбачали китобої, поранена смугачиха піднялася на поверхню океану, щоб подихати. Гарпун усе ще стирчав в її боці, й тепер вона, здавалося, чекає, коли з’явиться з глибини китеня. Галл наказав веслярам налягти на весла, і незабаром вельбот знову підплив до смугачихи. Двоє матросів-веслярів склали свої весла і озброїлися довгими списами.

– Увага! Цільтеся гарненько, хлопці, не схибте! Ти готовий, Говіку?

– Авжеж, капітане, – насупився боцман, – але мені не подобається, що після такої скаженої гонитви наша матуся раптом затихла, немов зачаїлася!

– Мені це теж здається дивним…

– Треба бути пильними!

– Твоя правда, але ж не кидати почате! Вперед! – азартно скомандував Галл.

Несподівано самиця смугача стрепенулася, змахнула хвостом і за раз здолала добрих півсотні футів.

– Стережися! – закричав Галл. – Зараз вона візьме розгін і шугне на нас! Назад, боцмане, швидше!

Боцман вчасно відвернув вельбот убік, і смугачиха за інерцією проскочила повз нього. Матроси одночасно метнули списи, а величезна тварина знову рвонула до шлюпки, ледь не вистрибуючи з води і викидаючи два фонтани води й пари, забарвлені кров’ю. Ця спроба обійшлася самиці дорого – вона отримала ще кілька глибоких ран. Шаленіючи від болю і люті, вона знову й знову намагалася напасти на людей – причину свого болю. Третя атака виявилася вдалою – боцман упав на дно шлюпки, зламавши під час падіння своє стернове весло.

Капітан Галл кинув відчайдушний погляд у бік «Пілігрима».

Але що міг вдіяти Дік Сенд, коли йшлося про майже цілковитий штиль і застиглу шхуну? Він міг би узяти з собою двох-трьох найміцніших негрів і дістатися до вельбота на шлюпці. Але й це було неможливо, адже капітан суворо наказав йому в жодному разі не покидати корабля.

А тим часом самиця смугача, прикриваючи своїм тілом китеня, знову атакувала вельбот китобоїв.

Боцман Говік більше не мав чим змінити курс вельбота, і капітан Галл зрозумів, що відтепер усі вони приречені. Матроси нажахано схопилися на ноги, а наступної миті нищівний удар хвостового плавця смугачихи підкинув вельбот високо в повітря, розламавши його на три частини. Кілька хвилин на цьому місці вирував водяний смерч із бризок і рожевої від крові піни…

Коли за чверть години «Пілігрим» дістався до місця жахливої трагедії, там не було вже жодних слідів китобоїв. Тільки на поверхні води, що побуріла від крові, плавали дрібні уламки вельбота.

Океан поглинув капітана Галла разом з його вірними матросами.

Жах, скорбота і відчай охопили пасажирів «Пілігрима», які щойно стали свідками страшної трагедії. Усі були приголомшені загибеллю майже всього екіпажу судна. Бачити на власні очі жахливу трагедію і не мати ані найменшої можливості зробити бодай щось для порятунку товаришів… Яка лиха доля послала цього смугача назустріч шхуні?

Місіс Велдон мовчки впала на коліна. Маленький Джек став навколішки поряд з нею і заплаканою нянею Нен; Дік Сенд, старий Том та інші негри стояли, сумно схиливши голови. Їхні губи безгучно промовляли слова молитви. Кузен Бенедикт приголомшено дивився на пустельний океан… Нарешті місіс Велдон, не підводячись із колін, тихо мовила:

– Помолімося за нещасних і попросімо у Господа сили й мужності для тих, хто вцілів!

З усієї команди «Пілігрима» за капітана, боцмана й матросів на борту відтепер залишався тільки Дік Сенд – п’ятнадцятирічний юнак, майже хлопчик. Саме йому належало не тільки замінити досвідчену команду, а й узяти на себе відповідальність за долю пасажирів: місіс Велдон та її близьких. Були ще п’ятеро темношкірих чоловіків, готових до будь-яких випробувань і праці, але вони геть нічогісінько не тямили у морській справі.

Дік застиг на палубі, схрестивши руки на грудях. Він не міг одірвати очей від місця, де зникли в морській безодні капітан Галл і всі китобої