Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

Ніка

Так солодко спиться. Наче в дитинстві. До того страшного випадку, коли ми перестали бути сім’єю. До того, як зникло «ми», стало багато різних «я». До того як «один за всіх, і всі за одного» перетворилось на «кожен сам за себе».

Відчуття безпеки давно стало чимось омріяним і нездійсненним. А зараз я почуваюсь у безпеці, на диво в безпеці. Захищеною і недоторканою. І це перше, що насторожує.

Перевертаюсь на другий бік і розумію ― щось не те. Ліжко не скрипить, в стегно не вдавлюється пружина старого дивану. Спати тепло та зручно. У нашій з Катею знімній квартирі вічно батареї ледь теплі, і від підлоги тягне холодом. Зате дешево. На стипендію особливо не розгуляєшся. А підробіток скоріше символічний, щоб досвід був. Взагалі, можна сказати, нам пощастило. Хазяйка живе в іншому місті й здає цю хрущовку просто, щоб не пустувала. 

Вчорашні події геть стерлись зі свідомості. Чітко пам’ятаю, як розлючена вдягала куртку. А далі темрява та порожнеча.

Очі розплющую повільно. Незнайома кімната деякий час крутиться перед очима, поки не стає нам місці. Не кімната, яку ми ділили з Катею, точно не вона. Білі стіни, сучасний інтер'єр. Велика світла студія. Трохи далі видніється кухонний гарнітур та овальний обідній стіл.

Повільно сідаю. В роті сухо, наче в пустелі. В будинку панує тиша. Білі дерев'яні сходи ведуть на другий поверх. Звідти теж ні звуку.

Розумію — вмру, якщо не вип'ю хоч ковточок. Кран та чисті склянки у шафці за склом наче навмисно спокушають.

Тихенько підіймаюсь, намагаюсь не шуміти. У перші секунди веде в сторону. Ледь втримуюсь на ногах. Але після перших ковтків слабкість та сухість зникає. Вода з-під крана здається неймовірно смачною. Трохи ніяково хазяйнувати у чужому домі, але тамування спраги — базова потреба організму. Цим себе й втішаю.

Ретельно споліскую після себе посуд, ставлю у сушарку. Знову відчуваю себе людиною. Хай напівживою, але людиною. Й гадки не маю, чому так погано почуваюсь. Я ж лише сік пила. Проте всі ознаки алкогольного отруєння.

Уже прискіпливіше роздивляюсь навкруг, ловлю у великому дзеркалі на стіні своє відображення. Господи-боже, оце я опудало! І річ зовсім не в чужому одязі на мені. Хоча варто зізнатись, що у здоровенній чоловічій футболці та спортивках виглядаю комічно. Під очима синці й розмащена туш, на щоках розводи, скуйовджене сплутане волосся стоїть дибки — вчора Катя мені добряче голову лаком залила. "Надійна фіксація!" — запевнила, а зачіска все одно розпалась неслухняними кучерями під кінець вечора. Мимоволі згадую, як чіплявся Саня, мацав волосся, торкався щік. Гидливо пересмикую плечима.

Це ж хтось мене переодягнув, ― раптово прослизає думка. Як соромно! Притуляю долоні до щік. Може й той самий Саня, чи його друг, Дамір...

Ковтаю грудку в горлі... Але чому тоді забрали?

― Доброго ранку! — звучить несподіване.

Здригаюсь, боюсь побачити того, від кого холоне серце. Але пересилюю себе, підіймаю голову. Настільки захопилась власним зображенням, що навіть не помітила господаря дому. Мабуть, господаря. Врешті два чужинці у пустинному домі було б вже занадто.

― Доброго, ― розгублено вітаюсь.

Не знаю навіть що сказати. Щоки пломеніють червоними барвами.

― Вибачте! — врешті бовкаю перше, що приходить у голову.

― За що? ― підіймає брови. Спускається по сходах, також йде до умивальника. Бере з сушарки той самий стакан, з якого пила я, й наповнює водою.

― Не знаю, ― ніяковію. ―  Не пам’ятаю, що було вчора...

― Он як! — повертається, відпиває.

Наче заворожена дивлюсь як по горлу прокочується ковток. Чомусь стає жарко від того, що розумію ― його губи торкаються скла саме там, де ще хвилину назад були мої.

Який красень — подумки захоплююсь. Дійсно красень. Темне, трохи довгувате волосся, акуратна борода — робота барбершопу, сто відсотків. Крізь світлу футболку пробиваються кубики преса. Старший за мене, безперечно, але не настільки, щоб можна було прийняти за його доньку. Років на десять, мабуть.

― Я була з друзями на вечірці. Це останнє, що пам’ятаю, ― пригнічено зізнаюсь. ― Не знаю, що трапилось.

― Що ж, Снігурко, вважай мене принцом. Я врятував тебе, коли ти сунула по нічній трасі в невідомому напрямку, вбрана у мініспідницю, панчохи та куций пуховик.

― Що я на трасі робила? — здивовано зойкаю. — Та ще й в такому вигляді!

― А це вже запитаєш у своїх "друзів".

Злякано сковтую. У голові знову мелькають мутні картинки. Саня штовхає, бридко притискається. Струшую головою. В горлі підіймається нудота. Не пам’ятаю. Від зусиль все згадати починає стукати в скронях.

Мабуть, щось таке читається на моєму обличчі, бо незнайомець переводить тему на інше.

― То як тебе звати, Снігурка? Чи, може, й справді Снігурка?

Хитаю головою.

― Ніка.

― Вероніка?

― Ні, — суплюсь, — просто Ніка. Є таке ім’я... — і вже трохи м’якше. ― А вас як?

― Давай уже краще "тебе". Після вчорашнього, — багатозначно посміхається.

Щоки пашать. А що було вчора? Невже я з ним… з ним… Виходить, йшла по трасі в костюмі не знати кого, і ось… проте. Якщо.. якщо ми були разом, то чого прокинулись нарізно. Я ще й вдягнута. Певно все ж нічого не було. А він дражнить... безсоромний.

― Тебе, ― виправляюсь. — То як?

― Дем'ян. Будемо знайомі, Ніка. Мені дуже приємно…

Уважний погляд пробігає від моєї маківки до пальців ніг. Повільно вертається до обличчя.

― Мені також… — Згадую, яка я зараз красуня і ніяковію ще більше. Уявляю, що він про мене думає після такого знайомства.

― Снідати будеш? — відчиняє холодильник, задумливо гіпнотизує поглядом полиці.

В животі бурчить. Поїсти й справді не завадить, але знов соромлюсь.

― Я, певно, й так вам тут завадила... — кусаю губи. ― Мені вже час… я викличу таксі…

Озираюсь у пошуках свого одягу. Де спідниця, Катіна курточка, кофтина… — Тільки мої речі…