Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Люба

Вдома мене ніхто не чекає. За винятком двох кішок та кота. А ще перегорілої лампочки в коридорі і зламаного крана.

- Спокійно, спокійно, зараз всіх погодую, - відбиваюся від пухнастиків, які накинулися на мене відразу ж як я відкрила вхідні двері.

Кладу на підлогу важкі пакети забиті кормом, наповнювачем для лотка, кількома пляшками води, лампочками і дечим з їжі. Обходжу свої володіння, вкотре радіючи, що нарешті змогла виплатити кредит, і завалююсь на ліжко, сподіваючись поспати хоча б годину.

Сили мене покинули. Я виснажена як емоційно, так і фізично. Останні два дні я толком навіть і не спала. З того самого моменту, як Віктор Петрович, керуючий у будинку Островського, подзвонив мені серед ночі і повідомив, що у Федора Олександровича стався інфаркт, я місця собі не знаходила. Весь час прокручувала в голові майбутнє «СтальПрома» під управлінням Кирила, кілька разів навіть переглядала вільні вакансії, розуміючи, що швидше за все мені доведеться покинути не тільки займу посаду, але і завод, тільки от хитрий лис Островський все передбачив наперед.

Я глибоко дихаю, намагаючись абстрагуватися від усіх своїх думок і відпочити, але, звичайно ж, мені не дають закрити очі навіть на кілька хвилин.

Спочатку Джек зстрибнув на мене, нявкаючи в очікуванні вечері, потім хтось наполегливо тиснув на дверний дзвінок, але я навіть не ворухнулася, відкривати незваним гостям у мене немає звички. І в довершенні мій сусід знизу як за розкладом о сьомій вечора почав бриньчати на фортепіано.

Інструмент розривався, видавав страшні утробні звуки, десятирічний син Люди все ніяк не міг потрапити в ноти і я вкотре проклинаю той день, коли зустріла на сходах незнайомку і запитала чи не знає вона, кому потрібно фортепіано, яке залишилося від колишніх господарів і яке займало дуже багато місця в моїй квартирі.

Ще кілька акордів і я не витримую, вмикаю музику, стягаю з себе одяг і йду на кухню. Розкладаю продукти на полицях, наповнюю три миски котячим кормом, чешу за вушком кожного кота, беру лампочку і прямую в коридор.

За кілька років я звикла до життя в одиночку. Звикла приходити в порожню квартиру, звикла самостійно вирішувати свої проблеми і засипати поперек ліжка ні з ким не ділячи ковдру. Звикла, що не потрібно нікому готувати, докладувати де я і з ким, що можу допізна засиджуватися на роботі, а іноді навіть ночувати, і ніхто не влаштує мені скандал з цього приводу.

Єдине, до чого я досі не можу звикнути - до відсутності чоловічих пестощів. Іноді так хочеться відчути сильні руки на своєму тілі, одягнути саме коротке плаття, щоб справити враження на хлопця, чути його сексуальний шепіт і відчувати себе красивою та бажаною жінкою.

Рідкісні зустрічі з програмістом Віталіком і хірургом Максом не приносять потрібного мені задоволення, але сьогодні мені так хочеться розтанути в чоловічих обіймах, що в котрий раз, переступаючи через свою гордість, я шукаю у списку контактів Макса і пишу коротке повідомлення: «Зустрінемося?».

Гіпнотизую екран, думаючи про те, що вранці обов'язково приготую цілу тарілку оладок з медом, щоб в черговий раз спробувати зачарувати чоловіка і підштовхнути до серйозного кроку. Мені тридцять два і як би я не впиралася, кажучи, що мені добре жити в одиночку, як би не була незалежна від будь-кого, але це той самий вік, коли давно пора обзавестися чоловіком і дитиною. Особливо дитиною. Я не хочу до кінця життя залишитися бездітною жінкою з трьома котами.

«Для тебе завжди вільний, приїжджай», - читаю відповідь Макса і дістаю з шафи нову чорну комбінацію.

Вдягаюся, в передчутті гарного вечора, викликаю таксі і навіть не здогадуюся яку "свиню" цієї ночі для всіх підготував Кирило.