Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

«То дозволь». Ну, нахаба. Як для нього все просто.

Знову згадавши цю фразу, той погляд, яким мене буквально пожирав Сігард, і як неохоче він мене потім відпускав, коли я виплеснула на нього все своє праведне обурення, раптом ловлю себе на тому, що мимоволі посміхаюся. І відновлюю в пам'яті свої відчуття, якогось чорта забарвлюючи їх у зовсім неналежні відтінки.

От тільки цього мені не вистачало. Зовсім зголодніла вже?

Ще побачить, і не так зрозуміє.

Абияк придушивши зрадливу усмішку, відвертаюся до стіни, намагаючись не розкритися і кутаючись у ковдру щільніше. Попри багаття біля входу, у печері все одно досить прохолодно.

Зате в руках Сігарда мені було дуже спекотно. І не лише від злості, варто це визнати. Якщо відкинути всі мої підозри в його нездоровому глузді, а я їх, якщо чесно, вже майже відкинула, то протистояти його брутальній харизмі мені ой як не просто. За вечір, проведений у компанії цього здорованя, я встигла її повною мірою відчути. А чого жодного разу не відчула, то це реальної, а не надуманої мною зі страху, загрози з його боку. Навіть тоді, коли він ікласте шоу для мене влаштував.

Минуло вже кілька годин після того, як мені продемонстрували повний набір ведмежих ікл та інші нелюдські фішки, а потім я впала з колоди й була нахабно обмацана.

За цей час Сігард встиг досить переконливо пояснити мені, що відкрив портал на Землю випадково, підсвідомо рятуючись від загибелі. Але через те, що він був сильно поранений і практично перебував на межі смерті, контроль над його тілом повністю перехопила друга, звірина сутність. Ця ж сама сутність так бурхливо на мене і відреагувала тоді в озері, вирішивши привласнити собі. А коли я знепритомніла від переляку, загребущий ведмедик на залишках магічних сил рвонувся назад у рідний світ. Та й мене з собою прихопив.

Я спершу все це слухала зі здоровим скепсисом. Але Сігард розповідав з такою впевненістю, так спокійно і повсякденно, що моя свідомість зрештою змирилася з думкою, що його слова можуть бути правдою. Напевно, просто тому, що в це вірити було набагато приємніше, ніж у те, що в мене поїхав дах, і звіряча морда замість людської мені просто привиділася.

Потім ми їли шашлик, закушуючи соковите м'ясо яблуками. Таке незвичайне для мене поєднання виявилося несподівано дуже смачним. Запивали свою вечерю чимось дуже подібним до яблучного сидру прямо зі справжнього шкіряного бурдюка, передаючи його одне одному, бо нічого, що б нагадувало чашки чи стаканчики у мого співтрапезника не знайшлося.

І розмовляли. Багато й із задоволенням, як не дивно.

Мій привабливий недопотопельник ще й співрозмовником приємним виявився.

Бажаючи розвідати більше, або при можливості все-таки підловити чоловіка на якійсь невідповідності в його байках, я в лоб запитала Сігарда, хто його поранив і за що.

У відповідь почула коротку розповідь про те, що він їхав на зустріч із князем вовків, щоб особисто повідомити тому одну дуже важливу новину, а по дорозі на нього напав великий збройний загін. І напали, швидше за все, ті, кому дуже кортіло не допустити цієї самої зустрічі.

На цьому моменті чоловік тему згорнув і почав розпитувати мене. Швидше навіть допитувати, до того ж так грамотно, що я сама не помітила, як виклала йому всю свою детальну біографію. Здавалося, що чоловікові цікаво про мене буквально все. Але особливо, чомусь, моє особисте життя.

І лише коли я, здавшись, зі сміхом зізналася, що в мене на Землі немає ні чоловіка, ні нареченого, ні навіть хлопця, Сігард задоволено посміхнувся і відстав. Ця його посмішка чомусь мене так зачепила, що я не витримала.

– А в тебе хтось є? Мабуть, шанувальниці гронами вішаються? – чомусь ця думка викликала в мені страшне роздратування.

− Ревнуєш, солодка? − підморгнув він мені. − Не хвилюйся, Ксеніє, немає нікого. Та й все одно ти поза конкуренцією.

− Чому це? – одразу ж насторожилася я.

− Потім скажу. Зараз я маю убезпечити наш табір на ніч. А ти доїдай та йди лягай спати. Завтра рано-вранці вирушимо в дорогу.

− В яку дорогу? І чому я маю їхати з тобою? Може, відкриєш портал назад?

Так-так, на цей момент я вже майже повірила у всю цю історію з переміщеннями між світами.

− Не можу, Ксеніє. Мій резерв зараз майже на нулі. Потрібен час на відновлення. А залишатись тут небезпечно. Тому завтра ми їдемо, – твердо подивився мені у вічі Сігард, явно даючи зрозуміти, що цим усе сказав.

Довелося з такою відповіддю змиритися. Але я вирішила хай там що повернутися до цього питання ще завтра. А поки що допомогла чоловікові прибрати залишки вечері. Потім, коли він рушив вершити свої важливі справи, перевірила свій одяг, розвішаний на кущі. Шорти виявилися ще вологі, як і бюстик з блузою, а ось тонкі бавовняні трусики вже майже висохли. Здерши їх, я пішла в печеру, як мені й наказали, щоб, сховавшись у тіні, швиденько вдягнути хоча б частину білизни. Так набагато впевненіше якось.

Ну а потім справді почала моститися на спальному місці.

І ось уже близько пів години я лежу на м'якій лежанці з ялинових гілок і моху, загорнувшись у ковдру Сігарда, і думаю, як ми удвох ночуватимемо. Щось я не помітила другої ковдри. Як і другої лежанки.

І до речі, де він так довго ходить?

Повернувшись, виглядаю назовні.

За межами печери вже повністю стемніло. Багаття, у яке Сігард під час нашої вечері та розмови кілька разів підкладав дрова, майже прогоріло, а цього ведмедя все немає і немає. Може він десь в іншому місці ліг? Напевно, так для мене навіть краще. І безпечніше. Але чомусь не хочеться такого варіанту. Я б із ним ще поспілкувалася. І в печері тепліше, мабуть, стало б.

Блін, Ксюха. Ти про що зараз думаєш? Ти що, на цього бородатого ведмедя запала?

Відповісти самій собі я не встигаю. Бо з темряви за освітленою багаттям галявиною, безшумно з'являється величезна темна постать. І мовчки прямує до печери, змусивши мене затамувати подих.