Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олег

17 років тому

  Рию тунель з усіх сил. Після вчорашнього дощу пісок ще мокрий. Добре ліпиться. Тато облаштовує нашу нову квартиру, а мені дозволив погратися. Ввечері я допомагатиму йому розібрати наші речі. Намагаюся розривати пісок обережно, щоб не забруднитися.

   Вчора ввечері ми з татом зібрали новий набір LEGO – крутецький  рятувальний позашляховик і дрон.

   Зараз дорию тунель і притрамбую пісок, щоб машина добре спускалася з гірки і  тунель не обвалився. Ще трохи…

- Та-а-ату-у-у! – сіпаюся, почувши крик зі сторони поля. Щоб до нього дістатися, потрібно лише спуститися з пагорба, на якому стоїть наш новий будинок, і вийти за високий паркан. Хтось гукав тата. А мій тато казав самому за паркан не ходити. Я ще там не був. Буду ігнорувати.

   Замахуюся, щоб копнути лопаткою знову, але крик повторився вже гучніше:

- Тату! Халепа-а-а-а! Рівень небезпеки – сицилійський апельсин! Ряту-у-у-уй!

   Дивлюся на двері під’їзду. З нього ніхто так і не вийшов. Переводжу погляд на ледве прочинену хвіртку в паркані. Думаю. Швидше за все, тато голосу десь недалеко і зараз почує, бо без тата виходити за паркан не можна. Але крик повторюється знову:

- Хто-небудь! Допоможіть! Рятуйте!

  Я розхвилювався. Мав би покликати тата, але він сам казав, що коли хтось у біді – не можна гаяти часу. Тому кидаю лопатку і біжу. Швидко спускаюся вниз пагорбом, набираю таку швидкість, що здається, покочуся з горбка, але втримую рівновагу. Вибігаю за хвіртку та озираюся. Серце тарабанить, наче зараз вискочить з мене. 

   Раптом помічаю неподалік якийсь рух. Повертаю голову та застигаю. На ґрунтовій дорозі вздовж ряду кукурудзи довга калюжа, з якої майже випарувалася вода і вона стала в’язким болотом. Слідкую поглядом за глибокими, але неширокими отворами, які нагадують ями в снігу після того, як хтось його потоптав. У цій багнюці щось борсається.

- Ей!.. – несміливо гукаю.

   Створіння підіймається. Невелике, майже як я зростом. Я впізнаю темне волосся, до якого налипло болото, одяг весь брудний, ноги майже до колін вгрузли у багнюці. Далі воно підіймає голову і каже:

- Ну нарешті! Не стій там! Я загубила нові босоніжки, мамі це не сподобається, а тато не чує. Допоможи шукати!

   У мене перехоплює подих від жаху, бо це щось з дівчачим голосом і повністю вкрите брудом, нагадує відьму зі страшного фільму, який випадково побачив, коли тато спав біля телевізора. Мене довго переслідувала та відьма у снах. Але зараз я не сплю. З рук шматками падала багнюка, а з того, що, мабуть, було сукнею, стікали брудні краплі . На чорному замурзаному обличчі світилося два ока. Моторошно жовтих.

   Не дарма тато казав сюди не йти! Обережно задкую, але ноги за щось заплутуються і я падаю на дупу.

- Ти куди зібрався? Я сама не впораюся! - знову кричить чудовисько.

   Я зриваюся на ноги та біжу до будинку зі швидкістю Флеша[1]. Воно щось кричить мені вслід, але я вже забігаю до під’їзду, швидко долаю сходи на другий поверх, влітаю в квартиру та кидаюся до тата.

- Що трапилося?- питає стурбовано.

   Намагаюся сказати, але вдається лише хапати ротом повітря після швидкого бігу і тицяти пальцем у вікно в бік поля.

- Так, Олеже, потрібно заспокоїтися. Глибоко вдихни та повільно видихни, - роблю, як каже. – Тепер поясни, що сталося. Тебе хтось скривдив на вулиці?

- Вибач, тату, я не послухався і пішов сам за паркан, бо хтось кликав на допомогу. Я хотів допомогти, бо гукали довго, а ніхто так і не йшов. Але коли я вибіг до поля… Там чудовисько! Все в багнюці, тільки очища світяться. Я так злякався!

   Серце шалено тарабанить, голос тремтить та я не плачу.

   Тато хмурить брови.

- Мабуть, варто піти поглянути…

Я хочу заперечити, але тато вже виходить з квартири. Швидкими кроками, за якими я ледве встигаю, тато наближається до паркану та виходить за ворота, а я не насмілився. Виглядаю з-за прочиненої хвіртки. Чудовисько так і борсається там, зігнулось навпіл та активно працює руками в багнюці.

   - І що тут у нас за бруднуля?

   Кривлюся. Я пам’ятаю, як вихователька у дитячому садку читала про неї вірш[2]. Та соромно чомусь стало мені, тому я намагаюся не бруднитися та не робити шкоди. Не хочу бути схожим на ту дівчинку.

- Я не бруднуля! Я рятувала ситуацію! Мар'яна, моя сестра,  дуже засмутилася через те, що волосся її ляльки зажувало колесами моєї вантажівки, і сильно плакала. Я ходила по нові коси для ляльки.

- На поле?

- Ну так! У кукурудзи зараз дуже гарне волоссячко, довге і м'яке. Я планувала зробити її ляльці нову зачіску, бо тато не дозволив відрізати моє на перуку. Сказав, що мама зробить йому харакірі.