Читати книгу - "Готель Світів , Ді Мія"

- Ага, я тобі так і повірила!  - я намагалася взяти себе в руки та підвестися спершись на лікті та раптом зашипіла від болю.

- Тобі треба до лікарні, - сказав він, все ще не сходячи з місця.

- Ага, і в поліцію, - пошепки промовила я намагаючись поглядом знайти рюкзак з телефоном.

- Де мій рюкзак?  Ти його взяв?  Віддай негайно!  Там все одно немає нічого цінного.  - просвердлила я його гнівним поглядом. Ой дурепа!  Навіщо тобі той рюкзак?  Руки в ноги та біжи!  Подумки дала собі ляпас.

- У мене немає твого рюкзака швидше за все його забрав...

- Ну так звичайно, "хтось" забрав, "хтось" побив, а ти тут просто прогулювався і тепер ні поліцію, ні швидку допомогу не викликаєш, а просто сидиш і дивишся на мене - очманіти помічник!

Раптом у мене знову закрутилася голова.  Я подивилася на свої руки, які були забруднені кров'ю. І потяглася руками до кишені джинс за хусткою. Намацавши та потягнувши за неї, я випадково витягла ключ.

- То це ти, - я здригнулася від різкого голосу незнайомця.

- Хто, "я"?  – здивовано глянула на нього.

- Берегиня.  - пошепки промовив чоловік все ще розглядаючи ключ у моїх руках.  - Тепер все ясно, - зітхнув він.

Я підняла свої очі, і ми знову зустрілися поглядами.  

- Та що ви всі до мене причепилися?  Ніяка я не берегиня!  Дурний ключ... - Я міцно стиснула його в руках.  Що відбувається з моїм життям?  І все це розпочалося з нього!  Я придушила в собі бажання відкинути ключ якомога далі та спробувала встати, але ноги мене не слухали.

- Слухай, може нарешті допоможеш мені, якщо ти не маніяк, який на мене накинувся?  - Ні, ну справді?  Інакше навіщо він усе ще стирчить тут і веде розмову зі мною. Це було б досить не логічно з його боку.

Чоловік хмикнув та нічого не сказавши міцно взяв мене за одну руку й підняв на ноги.  Я схлипнула від болю.

- Знаєш, я так подумала, а давай ти просто викличеш швидку допомогу?  Я поки що тут поваляюся, не такий вже й твердий цей асфальт.  - Я почала осідати, біль був нестерпний, навряд чи я зможу хоч крок ступити.

Чоловік закинув мою руку собі на плече і, підхопивши мене під колінами, взяв на руки.
- Що ти робиш ?  Відпусти мене!  - У мене не було сил вириватися, я могла лише трохи штовхати його у тверді, як камінь, груди.  Все боліло, а голова паморочилася.
- Заспокойся!  Я допоможу тобі! - тихо прошепотів він мені на вухо і кудись поніс мене.

А хай буде що буде, не можу більше. Я стиснула ключ, який і досі тримала в руці й знепритомніла.