Читати книгу - "Таємні стежки"

завжди бажані гості, — відповів супровідник. — Скажіть, що ви з загону Бровича, спустилися з гір першими. Розповідайте що завгодно. Він буде радий таким гостям. А коли в будинок до нього прийде людина з перев'язаною лівою рукою і спитає, де живе лікар дитячих хвороб, — знайте, що це посланець від мене. Знайдіть привід і виходьте з дому. Йдіть за ним на віддалі. — І супровідник відчинив дверцята машини.

Охайний невеличкий будиночок, який відгородився від тротуару кущами жасмину, дивився на вулицю трьома віконцями, запнутими тюльовими завісками. Ожогін, підійшовши до дверей, постукав. Двері відчинилися, і на порозі з'явився літній чоловік, з білим волоссям.

— Ми росіяни. Просимось на ніч, — промовив Ожогін.

— Росіяни? — здивовано спитав по-російськи господар.

— Так, росіяни.

Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

— Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! — сказав він схвильовано. — Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

— Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… — Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

— Бровича… Бровича… — Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. — Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, — показав він. — Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.

— Давайте знайомитись! — уже не приховуючи радості й садовлячи гостей, промовив господар. — Я Марко Рибар. — І він подав усім тонку, худу руку.

В кімнаті було убого, але чисто. Тут стояли стіл, накритий узорчатою клейонкою, кілька неоднакових стільців, стара шафа для посуду. Горіла гасова лампа.

Відразу зав'язалася невимушена, майже дружня розмова.

Ожогін, не подаючи виду, уважно придивлявся до господаря.

Добрі очі Рибара, його відкрите обличчя приваблювали.

— Незабаром я повернуся до своєї професії, — сказав господар. — Я вчитель. До війни викладав рідну мову, а зараз почну викладати й російську…

Коли прийшов час Вечеряти, з другої кімнати з'явилася літня, років шістдесяти, жінка з заспаними очима — мати господаря. Тихо й мовчки рухаючись по кімнаті, вона накривала на стіл.

Повечерявши, відразу лягли спати. Обмінятись враженнями за минулий день не вдалося.

Вранці разом з господарем пішли оглядати місто. Вилізли на гору Цмрок, звідки Загреб — столиця Хорватії, — обрамлений, наче зеленою рамкою, садами й виноградниками, був видний як на долоні. На східній околиці було видно великий парк з ставками й довгими тінистими алеями. Від міста, яке й до цього часу зберегло вузенькі вулички, провулки, закутки, віяло старовиною.

— Он Театральна площа, — показував і пояснював Рибар. — На ній оперний театр. А ото будинок університету Наше місто — хранитель вікової культури хорватського народу.

Господар довго і багато говорив про страждання й боротьбу хорватів з німцями та італійцями за свою свободу і незалежність, називав імена письменників, поетів, що оспівували дружбу між слов'янами, закликали народ до боротьби проти гнобителів.

— А там бачите заводик? — показав він на південну частину міста. — Раніше цей заводик належав німцю Сіменсу Він випускав телефонні апарати, трансформатори, електрообладнання. Тепер хорватський народ буде його власником.

Ожогін слухав Рибара, а думав про своє. Таємні стежки, які почалися в партизанській зоні, довели їх до Югославії — до Белграда, Загреба. Але й тут вони не закінчувались…

Перед обідом Рибар сказав:

— Я дістав у друзів пляшку доброї слив'янки. І ми її зараз розіп'ємо.

Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.

— За зустріч і за дружбу! — сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.

— За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…

Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.

— Серед вас дитячого лікаря немає? — спитав він.

— Ні, ні! — відповів Ожогін.

— Отже, я не помилився.

Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.

— Виходить, відвоювалися? — посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. — Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.

… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.

— Лягайте раніше, якщо рано вставати, — порадив він і пішов у другу кімнату.

Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…

Частина третя

І

В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.

Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.

Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.

«Ого! Нічого собі! В затінку — сорок три…»

Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа — і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря — все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.

— Микито! Здрастуй! — пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.

— Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!

— Трохи не запізнився, — промовив Костянтин, обіймаючи брата. — Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!

Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.

— А ти змінився, — сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. — Може, мені так здається?

Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим