Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Чомусь ця фраза зворушила мене. Я взяла її руку в свою.

— Як же ти жила весь цей час, дівчинко?

Вона зітхнула.

— Спочатку було важко.

Вона затамувала зітхання, почала розказувати. Повідала, як спочатку цуралася людей, як їй було гірко, коли в спину летіла брутальна лайка, й не стільки від рівних за становищем, скільки від простолюду. Адже прості люди особливо примічають усе, що стосується знаті, нібито готові визнати вищих за становищем як кращих, вони не пробачають їм найменшої промашки. Поки Гіта жила під заступництвом Едгара, її поважали як його датську дружину, але щойно вона поїхала, всі сприйняли це наче вигнання, і вона враз стала не ліпшою за покинуту повію. Багато знатних домів зачинилися для зганьбленої жінки, а дружини місцевих танів демонстрували їй своє презирство. Тільки Альрік і Елдра не змінили свого ставлення до неї, та ще Хорса часом навідувався в її вежу серед фенів.

— Пригадується, у Хорей були щодо тебе наміри, — зауважила я.

Вона кивнула, мимоволі поправила біляве пасмо, що вибилося з тугої зачіски. Сказала, що Хорса, навіть по-своєму зраджений, і зараз виявляє до неї певну увагу, але вона всіляко дає зрозуміти, що не може стати його дружиною.

Я не розуміла Гіту. Звісно, Хорса — не Едгар. Проте, якби погодилася, враз могла позбутися свого ганебного становища, стати господинею в його бурзі. Запитала я і про те, чому Гіта не повернулася в монастир. І знов у відповідь коротке: «Не можу».

— Незрозуміла затятість, — сказала я. — Чи розумієш ти, Гіто, що сама прирікаєш себе на ганебну самотність? А самотня жінка — ніщо в нашому світі.

— Ну, не зовсім так.

Вона навіть посміхнулася. І вже зовсім по-діловому переповіла, як веде свої справи: збирає податки, звеліла осушити болота, стягує мито за проїзд фенами. А ще вона непогано заробила на торгівлі вовною.

— Головне — не байдикувати, не жаліти себе. І якщо щастя — справа провидіння, то зручностей і комфорту можна домогтися й самотужки. А Едгар, варто віддати йому належне, привчив мене жити в розкошах.

Я пам’ятала, як розбещував її Едгар. Пригадала і вчорашнє його одкровення. Але говорити їй про це не збиралася. Сказала тільки, як жорстоко з його боку запросити її на весілля.

— Так, мені було боляче отримати це запрошення.

Її шаль сповзла, і вона поквапилася загорнутись у неї. Сказала запально:

— Але я сама хотіла побачити вінчання, побачити його наречену.

Навіщо їй було роз’ятрювати свій біль? Але я зрозуміла. Навіть біль від Едгара був їй солодким. І тоді я обережно заговорила про те, що Едгар, як її опікун, цілком може віддати її заміж на свій розсуд.

У очах Гіти ніби загус срібний лід.

— Побачимо, як йому це вдасться.

Скільки виклику в голосі! Немов і не розуміє, що в графа Норфолка на неї всі права. Проте тримається так, ніби має щось, і воно дає їй цю впевненість.

І я незабаром зрозуміла, що то за «щось».

Прибіг Адам. Підсів до Гіти, обійняв. Я б хотіла ще поговорити з нею, але при дитині це було неможливо — він цілком заволодів Гітиною увагою. Я терпляче чекала, поки вони наговоряться. Якась пуста розмова — чи був Адам гарним хлопчиком, чи досі відмовляється від меду, треба їсти мед, він такий корисний.

Якось так трапилося, що голублячись до Гіти, Адам стяг із неї шаль. І можливо, якби не була Гіта настільки тоненька, я б нічого не помітила. А так… Сукня, що лежала легкими фалдами, несподівано натяглася на невеликому, але виразно опуклому животі.

То ось чому Гіта так загорталась у шаль. Вона не хотіла, щоб хтось дізнався. Хтось, хто може повідомити Едгару, або просто розпатякати, що внучка Херварда носить під серцем дитину від чоловіка Бертради. Виродка, байстрюка. І тепер мені стало зрозуміло, що вона мала на увазі, не бажаючи повертатися в монастир і відкидаючи залицяння Хорей. Бідолашна дівчинка… Чутки про неї тільки почали стихати, а тепер знову потягнуться плітки.

Я швидко відвела погляд. Але занервувала й Гіта, схоже, помітила це, дивно поглядала на мене. Нарешті я вирішила, що треба йти. Адам був незадоволений, він хотів залишитися.

Сказавши, що не варто турбуватися — вона пришле хлопчика з Утредом, Гіта вийшла провести мене. Дорогою я несподівано пригадала нашу першу зустріч, і цей спомин потішив нас обох. На прощання ми сердечно обійнялися.

— Хай бережуть тебе Бог і всі святі, Гіто! Боюся, що їхня допомога буде тобі вельми до речі.

Вона сумно кивнула. Зрозуміла, що мені все відомо.

Коли я повернулася в замок, там уже на повну силу веселилися. Гості сиділи за столами, горіло безліч смолоскипів, у центрі зали виступав фігляр, підкидаючи і ловлячи різнокольорові кульки. Потім зазвучали пісні. Вони були відверто похітливі, про пристрасть та щастя розділеного почуття. Читалися й вірші — теж на тему любовної млості. Все це було зовсім не схоже на бурхливі застілля саксів, на всьому лежав відбиток шляхетних манер, таких шанованих нормандською знаттю, особливо в присутності пані. Без пані й нормани дозволяли собі звалитися п’яними під стіл. Я жила при дворі, знала це, й мене не вводила в оману церемонність бенкету. Хоча й було приємно сидіти на бенкеті ошатною та стриманою, слухаючи пісні про любов.

Такі куртуазні святкування тут, у Англії, були за новину. Тому багато хто з англійських запрошених просто дивувався, як відверто співають на бенкеті про любов і її насолоду, та й більшість пісень зверталася до прекрасної нареченої. Я навіть почула, як один барон неголосно говорив сусідові: як це граф Едгар не викличе всіх цих нахаб на бій. Зате англійські пані були просто в захваті, а одна, чоловік якої строго звелів їй піти й не слухати такого соромітництва, просто розплакалася.

Почалися танці. Зі свого місця