Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Він присунувся ближче до мене, обережно перегорнув кілька сторінок фоліанту, потім ще, дійшов майже до кінця і розгорнув книгу. Я побачила майстерно виконану гравюру — дивну пласку посудину на трьох драконячих лапах. У її центрі знаходилось щось схоже на чудернацький фонтан.

— Овва... Я уявляла, що Чаша Омбре схожа на чашу. А це... якийсь фонтан у тазику на лапках! — промовила я здивовано.

— Фі, як неделікатно! — розсміявся Люк. Перегорнув наступну сторінку і знайшов потрібний рядок. — Ось що тут написано:

«Кожна отрута має протиотруту.

Кожне прокляття антипрокляття має.

Темряві світло протистоїть, зло — добру.

Сонце та місяць коли зійдуться на небі за мить до цілунку,

І сірі сутінки землю поглинуть на мить,

Чаша ця здатна закони й устави земні зруйнувати,

А замість них законом встановленим стане

Те, чого серце бажає того,

В чиїх руках Чаша ця буде...»

— Ого... — я не повірила власним вухам. — Я в шоці! Це ти серйозно? У мене просто мороз по шкірі! Ти серйозно вважаєш, що це діє?

— Тут так сказано, Едіто! — запевнив мене Люк. — І якщо це правда, то сама розумієш: звичному порядку у світі прийде кінець, варто Чаші опинитися в потрібний час в руках нашого знайомого, Юрія Князевича. Хоча дуже сумніваюся, що то він для себе старається.

Я обережно перегорнула кілька сторінок. Мою увагу привернула наступна гравюра із зображенням місяця і сонця. Сонце нагадувало геральдичний символ Поділля, а от місяць було зображено у своїй спадаючій фазі з людським обличчям.

— Знаєш, де я бачила схожі зображення? — запитала я. — У дворі будівлі архіву. Там лежить дві важелезних кам’яних плити зі старовинним різьбленням: місяць із чоловічим профілем та сонце з обличчям в анфас... Ось, зачекай, я навіть сфотографувала їх на мобільний. Поглянь! Їх знайшли, коли рили якісь канави для тепломережі.

— Справді? — Люк тихо розсміявся. — Скільки всього знаходять люди, коли починають рити серед міста канави... Ти, мабуть, в курсі, що віднайдення праху Чезаре Борджіа та Ричарда III завдячують саме тому, що хтось одного дня взявся вирити канаву для водопроводу. Може, й прах мого предка Х’юго очікує така доля?

Я мала щодо цього сумніви, якими поділилася з Люком. Кам’яні плити знайшли біля Польської брами, далі перетягнули до міського архіву. Призначення їх так і не було визначене напевно, але, за словами Люка, саме такі могильні плити прикрашали саркофаг Х’юго де Моле. У всякому разі так стверджував у своєму щоденнику Георг де Гастон. Ба більше, чоловічий профіль місяця був, власне, портретом самого Х’юго де Моле, вписаний у зображення спадаючої фази місяця.

— Ну... На сьогодні досить, Едіто, відкриттів. Тепер я мушу потурбуватися про тебе, раз у буквальному сенсі змусив тебе скласти мені товариство. Ти ж від ранку, напевно, нічого не їла.

Мої заперечення виявилися марними. І поки я розглядала гравюри щоденника Георга де Гастона, Люк запросив мене до вечері.

— Я не знав, що тобі подобається, але вирішив, що від запеченої з лимоном форелі ти точно не відмовишся. Тож попросив, аби мені приготували її, — промовив він, дістаючи з термосумки два запакованих судки, в яких справді виявилася форель, чудово запечена з травами, морквою та лимоном. А ще — пляшку білого вина, хлібець та сир.

— За наше справжнє знайомство, Едіто, нарешті... — виголосив він тост.

Я пригубила вино і одразу відчула, що насправді страшенно зголодніла.

— Ум-м-м, дуже непогано! — похвалив Люк старання місцевого кухаря. — Форель виявилася навіть смачнішою, ніж я сподівався. — Господарі сказали, що розводять її просто тут, у цьому ставку.

— Господарі? Вони в курсі, що ти тут не один? — поцікавилася я.

— Звичайно... Але не турбуйся, для них ми лише безтурботна закохана парочка, що вирішила усамітнитися, — пояснив він безтурботно.

Гм... Хороше пояснення.

По вечері, поки я заварювала чай, Люк увімкнув телевізор. Судячи з усього, він непогано розумів українську. Місцевий канал розповідав про