Читати книгу - "Привид безрукого ката"

— Вижени його! — наказав Безрукий.

— Чого я? — обурився Борис.

— Бо ти його впустив.

— А чого він прийшов?

— Спитайся! — запропонував Лев і згадав слова циганки в магазині. І те, як обіцяв господининій подрузі, що повернеться її улюбленець, і... Побачив, що та частина паркету, на якій лежав кіт, не так щільно спресована часом, наче... — Не виганяй кота геть, — раптом попросив Безрукий. — Просто відсунь його.

Котяра ніяк не хотів посунутись. Гарчав на Бориса, як розлючений лев. Лишень коли до нього підійшов Безрукий з викруткою в руках, покірно відповз і сів поруч. Не зводячи очей з колишнього співмешканця, Лев легко підважив викруткою одну паркетину, другу і побачив... замотану у фольгу пластину...

Борис ахнув. Таємниця поведінки кота була розгадана. «Який класний світ! Чому люди його бояться?» — дивувався. Його руки тремтіли від передчуття ще одної нерозгаданої вертикалі чи горизонталі у неймовірно захопливому кросворді життя... Безрукий сидів на підлозі зі знахідкою на колінах, переводив дух і гладив кота. Той муркотів так, наче потрапив у котячий рай, а пестив його котячий бог.

— Дякую, — сказав Лев котові. — Не знаю, добро тут для мене чи біда, але те, що ти повівся, як вірний друг, заслуговує поваги. Пишаюся тобою, Мурку... Ти сміливець!.. Якщо хочеш — можеш залишитися... Скажеш...

— Може, спершу вип'ємо чаю? — запропонував Борис.

— Гаразд, — відповів Лев. Він відчував, що в пакеті є ключ до багато дечого, що зв'язує таємничі ланки подій у ланцюжок його долі. Яка буде защіпка у ланцюжка? І чи суджено йому носити прикрасу? Відповідь не за горами — відповідь у кожному поштовху серця...

Чай з нетерплячки попік Левові язика, піднебіння і шлунок, що бурчав, як перед важливим іспитом. Борис запропонував чаювання, щоб трохи втихомирити Левові емоції — а вийшло навпаки. Нерви напружились, як струни. Пульс вискакував зі скронь. Ноги тіпались, мов у пропасниці Безрукий кинув недопите горня у мийку і побіг у кімнату. Знахідка заклично лежала на паркеті. Її пильнував кіт. Як мишу. Притиснувши лапою.

Стрілка на старому стінному годиннику затіпалась, як при грудній жабі. Варто було поспішити, щоб годинник не дістав інфаркту. Лев акуратно звільнив пластину від фольги. На нього радянським гербом дивилося... свідоцтво про народження. Перш ніж розгорнути, глипнув на Бориса. Той стенув плечима — мовляв, як уже є... Не закладати ж його знову паркетом не прочитавши...

Розгорнув. Припав до книжечки, як до струмка в спеку. Хотів охопити все зразу. Каліграфічний почерк розпливався. Але очі ловили головне: Козак Богдан Іванович, 30 січня 1980 року, — побачив. Батько — Козак Іван Богданович, мати — Козак Галина Михайлівна. Реєстрацію здійснено Мокротинською сільською радою Нестерівського району Львівської області.

— Я завтра туди поїду, — сказав Лев.

— Я з вами, — ожив Борис. — Якщо не заперечуєте, звичайно, — додав, приглядаючись до Левового спантеличення.

— Заперечую, — відрубав Безрукий. — Дозволь мені у своїй долі поколупатися самому... Будь ласка...

— Звичайно, — поспішив погодитися вундеркінд. — Авжеж... Я ляпнув не подумавши... Телепень з ботанічного саду...

Лев усміхнувся. По-батьківськи обняв його.

— Добрий ти хлопець, Борисе... — мовив. — Лишень не розумію: навіщо Бог тебе вирвав з лабетів науки?

— Думаєте?.. — запитав вундеркінд.

— Знаю, — Безрукий примружив ліве око. — Бо ти вже тиждень не розгадував кросвордів і не ґвалтував голову енциклопедіями... А читав жіночі романи... Лишень для того, щоб зустрітися зі мною... Правда?..

Борис удав, що образився:

— Та пішли ви... — махнув рукою. — Ви ж небезпечний чоловік!..

— Дитино, — серйозним тоном намагався говорити Безрукий. — Якби я був переконаний, що ти кажеш правду, я б тебе розцілував...

— Ліпше не треба, — огризнувся Борис, сказав «до побачення» і пішов додому задоволений, як слон... Бо він мав найкращого у світі друга. На тисячу відсотків! Без бе...

Витріпавши книжки, Лев сам здивувався, що в них стільки грошей. Товстезні енциклопедії, довідники, атласи були його своєрідним банком. Мав зайву копійчину — туди й вкладав. Правда, єдиним дивідендом від таких капіталовкладень мало бути те, що гроші, ймовірно, наберуться в обіймах книжок мудрості й підкажуть потім, як їх краще витратити... У душі відчував горіння. Вогонь не обпікав — легко потріскував, лоскотав, манив родинним теплом. Нині він уперше торкнеться стежок, якими ходили батьки. Викликав таксі. Згодом відкликав. Поїде автобусом — щоб відчути дух односельчан... Принаймні на це він сподівався...

Автобус заїхав у Жовкву. Лев багато читав про це мальовниче містечко, але ніколи не думав, що воно таке легке і затишне. Старе як світ, засноване, здається, у чотирнадцятому столітті, якщо не раніше, мало досвід, переоцінити який неможливо. Міста теж уміють жити, мають свої долі і свій час, відведений Богом, щоб виконати призначення. Судячи з усього, Жовква — довгожителька. Свого часу місто було резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського. І недарма український гетьман Іван Мазепа зустрічався з російським царем Петром Першим саме тут. Видно, прийнявши сміливе і важке рішення, яке у