Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…
Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.
— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.
Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.
— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!
Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.
Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.
— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.
— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.
— Ну! Давай—давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.
Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!
— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили
колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.
Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали…
Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.
— Ура! — закричали донці.
— Пугу! — озвалися запорожці.
Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли…
А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан…
Уже закурілося над бейлер—беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.
Кілька донців тягли попід руки бейлер—бея.
— До казана його! — гукнув хтось.
Бейлер—бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.
Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей—лер—бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.
З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.
— A—a–а! — закричав він. — То це ти, Алі—паша?
— Товмача треба! Товмача! — загули донці.
— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.
Бейлер—бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.
— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер—бей мовчав.
— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.
— А ти не тупай, — понуро озвався Алі—паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі—паша.
— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер—бея Петрунін.
— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.
— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.
— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.
— А ти?
— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер—бей, — і мені не страшне вже ніщо!
— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!
Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою
— Сюди його!
Бейлер—бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.
— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер—бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.
— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.
— Не треба. Хай помучиться… Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.
Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.
— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.
— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.
— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк», після закриття браузера.